фiлософiя - Зiрочцi

* Іринко, Ірен, дитинко, в якої зірки заплутались пасмами у волоссі! ти чуєш - весна над тобою твоїми ж словами голосить, долоні торкається, просить підняти вії пухнасті. Іринко, ти знаєш, яке це блаженство - в незАсклене небо впасти? ти сильна, тому ти шукаєш священне щастя, міряєш кроками підвіконня, але за межі - зась! тебе завжди тримає одна й та сама долоня, але не знаєш, чия і звідки вона взялась. у твоїх зіницях багато тепла, наче в осені на осонні, а віддать майже нікому. та ти зронюєш: "все гаразд!"
* твоє життя почалось у золотому ластовинні листя. стигла осінь обіймала тебе за плечі, і пізні громи співали в сонному місті: то був вечір. ти з*явилась, а слідом з*явився твій перший сніг. ти його побачила раніше й по-іншому, ніж усі - так, немов на Шляху Молочнім розбився глечик. ти знаєш, що інші люди бувають тільки "або-або". а ти поєднала в собі й те золото, й молоко - і це, здається, цілком доречно.
* Іринко, Ірен, ти метелик у склянці під назвою "планета Земля". я розумію, як це, коли твої крила, б*ючись об заслони, постійно болять. і так буде вічно, якщо лиш метелик не перетвориться на журавля і не спурхне, проткнувши дзьобом дві-три планети. а ти ж бо можеш, ти невгамовна, наче Еміль Золя, ти вже на стадії злету! я бачу тебе наскрізь: у тебе між ребер - зоря. і зорі в аортах, і зорі між венних плетив.
* Іринко, Ірен, я, мабуть, сумно пишу. узагалі про тебе можна багато писати. я надаю твій відтінок і душу цьому віршу, хоча, напевно, виходить криво - і не впізнати... розумієш, я ніколи не вміла оспівувати таких - сильних, пружних, народжених у листі. ми зійшлися недавно - з твоєї легкої руки, та й до того я знала, що ти подібна до горобинового намиста.
* навіщо зустрілися? Бог зна! або й не зна. складати молитви про осінь на вогких ринвах? писати про те, як довго бринить струна, якщо співати їй ці молитви? ми трішки схожі. ми - це одна весна (якщо вже просиш про нас що-небудь). ми кожна зберігаємо в згорточку імена й гуляємо вночі по молодому прихорошеному небу.
* звідти у тебе зірки у волоссі, а в мене - тінь фатальна на півчола. Іринко, Ірен, над тобою зітхає осінь. я - співець депресивної осені, що пала.