Роздуми. пiсля читання Бiблi

     Після Вавілонського стовпотворіння Господь розселив людей по землі. Кожному виділив свій шматок, дав свою мову, наказав жити в мирі та не зазіхати на чуже. Заповів не бажати чужого дому, чужої жони та чужого достатку. Грішна людина. Все шукає, де краще, де ситіше. Про Господні повчання вже ніхто й не пам,ятає. Всі в пошуках, в марній метушняві.
    
   Від Петра ще німці щастя своє шукали в Росії, при Катерині й в Україну подалися. Скрізь свою хазяйновитість та вмілість показували, дивували аборигенів. А що з того вийшло? Ні тут Вітчизни не знайшли, ні в рідній домівці прижитись не можуть! За 300 літ в новій своїй Вітчизні лишились чужими, повернулись до витоків – і там чужаки.
    
   При Совєтах он скільки українців та росіян подалось у чужі краї – хтось цілину освоювати, хтось на Північ будувати нові міста, а хтось – на Захід, до Європи. За достатком, за благополуччям, за давно бажаним житлом з усіма зручностями. Щоб і «до вітру» в теплі та на зручному сідалі… Наче дома те сідало не можна було зробити! Подалися, а серце своє полишили дома. І душу полишили. Вже їх діти і рідної мови не навчені, і над рідною, ще бабиною, піснею насміхаються. А за те й кара Божа. В чужині європейській та азіатській своїми не стали –  культуру та мову відкидають з погордою. А «свого» ж тільки й лишилось, що російська мова, бо вона була єдиним, що зв,язувало всіх словян. І стоять на мурах та підмурках історії й вимагають почути їх. Бо ж вони звикли до російської мови, то чом мають вчити ще й вкраїнську, естонську, латвійську, литовську, узбецьку, казахську... Вже й забули, що то не до них приїхали жити, а вони приїхали. Й житимуть може й віки ще, бо в рідній землі нічого, крім душі, не лишили, та й про ту забули, а тут у них і теплий дім, і ситий стіл. Одна незручність. Виявилось, що й тут є своя мова, своя культура. Жити тут, то вчитись і привчатись. А як не хочеш, то повертайся до рідної землі, до могил своїх пращурів. Та тільки не чекай, що зустрінуть тебе хлібом – сіллю. Як блудного сина зустрінуть. Пожаліють, відігріють, а вже як далі жити – то в твоїй і Божій волі.
    
    От і я колись опинилась на чужині. Бігла від свого горя власного, здавалось забіжу подалі, то й полегшає! Справді, полегшало. Молода була, здорова, повна сил та задумів. Жила пожадливо, все хотіла встигнути, все віднайти. А корінець маленький, що з ріднизною пов,язував, все ніяк не всихав, а тоді, як бігати вже перестала, статечністю обросла, він і потовщав, і бокові пагінці пустив. Проснулась ранку одного, й зрозуміла – я розполовинена. I душа моя розполовинена. Не питайте, де мені краще, бо маю дві Батьківщини. Одна – у вишневих садочках, та в любій серцю пісні. Друга – в дрімучих лісах з грибом, ягодою і снігами. Вони – як дві матері. Так буває. Одна народила, та в бурхливому життєвому морі загубила, друга віднайшла, виплекала, виростила, як рідну. А в житті, як на довгій ниві, і ось вже стоять поряд три жінки зрілі – дві матері й дочка. В молодшої серце на шматочки рветься, бо кожну любить, а вони несміло чекають – кого вибере, кого на старості не кине один на один з хворобами, одинокістю нестерпною, кого? А у молодої з грудей крик на світ рветься, й одній, і другій серце кричить «Мамо, рідненька!». Серце кричить, а голос мовчить – а що, як котру образиш? Стоїть вона між двома такими любими їй, посивілими, змученими тяжким життям і неправдою людською жінками і знає, що до скону свого буде розполовинена…
    
     Горе, коли душа розполовинена, бо вже й не знаєш, де вона. Може її вже й нема?
    
     Поки батьки живі були, то ту розполовиненість свою, ще непізнану і не вгадану, хотіла зруйнувати, забравши їх до себе. Не поїхали, бо мудрість віків та пам,ять крові не відпускали. Воліли краще старість свою зустріти без дітей, але в рідній землі. А вже як пішли у вічність, спочатку батько, а потім і мама, розполовиненість моя в мені розростатись стала. І вже та моя частка, що до коріння прирощена, розбуялась, зазеленіла широким зеленим листом. Листя те від другої половинки сонце закрило, вже й пожовкла вона, й всихати стала. Батьківські могили кличуть мене додому, я все шукаю причини не слухати їх, а вони не вгавають. Вже в душі такий розпач, що хоч плач «Додому хочу!». І ні з ким не поділишся тим розпачем, бо вже ж донька моя тут народилась. Для неї ця земля рідна. Дратується, як я заговорю на своїй рідній мові. Розуміє, а не знає, пісень бабиних співає, а до душі не пускає.
    
    Ото й виходить, що тепер я вже довіку розполовинена, бо у доньки душа ціла.