Краснолюдки

Цикл: "Український побут".

Було це десь на Тернопіллі. Чому було? Воно є і тепер, тільки десь в іншому місці. Поїдьте, подивіться. Там у кожному селі покажуть чи розкажуть щось особливе. Таке, у що не повірити – не можливо.
Люди переповідають ніби на околиці хутірця, що сховався поміж полів за лісом, стояла убога хатчина. І нічого не було в тім особливого. Старенькі доживали в ній віку. Але по Миколаю, кожен спішив до них у господу. Бо ходили з поміж людей чутки, ніби жили у них краснолюдки, себто такі маленькі хлопчики, гноми по сучасному. Але то були таки краснолі, бо кожен мав червоного каптурника у дрібненьку смужечку. І хоча ніхто їх не бачив, але сумнівів не було, ні у дорослих, ні у дітей. Вони є. Ходили до тієї хати з околишніх сіл у більшості діти. Кожен ніс торебку[1] з пшеницею. І зерна вони мали обтовкти для майбутньої куті у великій дерев'яній ступі здоровенною бабою, довбнею значиться. То був такий ритуал. А котре зернятко упаде на долівку, то вже підіймати - зась. Його краснолюдики забирали. І, що щедріше розсипалася пшениця, то солодшою мала бути кутя, увесь наступний рік. Правда те все, чи ні? Але по ночі, на ранок, біля ступи знов було чисто. І ні тобі лушпини, ні єдиного зернятка довкола. Діти розповідали, що з острахом дивились на велику піч, що поряд. Бо там ніби чули шарудіння у штандарі[2]. У тім місці було завжди тепло, то певне краснолюдки і жили у підпіччу.
А в іншому селі бабуся у пістрятій фустинці[3] запевняла мене: "Краснолі люблять солодощі. Цукерки та прянники у ту пору були рідкість. То вже коли хто несе ледяника, чи, що інше, то так аж одежина на грудях від гонору пукала[4]. А коли клав поряд зі ступою на лавицю, всяк мав бачити".
Хоч вірте, хоч ні, а ми і тепер підтримуємо ті традиції, залишаючи на столі розлогу вазу з цукерками та печивом, годуючи та задобрюючи наших невидимих мешканців: хатніх[5] домових, красних, соньків, інших потойбічних оберегів сімейного вогнища. Ось тільки ножі зі столу треба ховати, бо краснолі можуть ними поранитись, плигаючи у радощах за щедрий солодкий дарунок.
Чи стоїть тепер та хатчина, я не знаю? Але запам'яталась вона геть простою, з вікнами на всі боки і кривою усмішкою чорних футрин.



[1]Торебка, діалект. – невеликий мішечок, торбочка.
[2]Фустина, діалект. – хустина.
[3]Штандар, діалект. – великий отвір під ґаздівською піччю для сушіння дров та речей побутового призначення.
[4]Пукала, діалект. – тріскала, рвалась.
[5]Хатні домові – ті, що мешкали поряд господаря. Відрізняються від тих, що зустрічались у кузнях, млинах, під мостами.


Ігор Стожар