Ганна Осадко. На до и после...

                Ганна Осадко

                НА «ДО» и «ПОСЛЕ».

        Глеб Ходорковский (перевод)


          На снег — и нАвзничь. А теперь — смотри,
          Как плавно он идёт — от верха книзу,
          Снежинка за снежинкою. И кризис,
          Дефолт морали. Не открыта виза
          И всё впустую. Осень отгорит,

          Отговорит —  и  на ушкО, с участьем :
        - Чего же ты, глупышка, хочешь?
        - Счастья!
        - Как выглядит оно?
        - Ну...как душа...
          Солоновато, пахнет океаном...
        - Ты снова начинаешь? Донна Анна
          смешная... Но и этим - хороша...

        - Но почему?
          Скажи мне — почему?
        -  Всё это — лишь поэзия, Ему
          Тебя не видно. Ты далёко, Аня,
          Зелёноокий  бог живёт вон там -
          Взгляни наверх. Ты видишь —
          Белый храм,
          Грегорианский хор, желтеют бани...*)

               

        - Увидела? Прекрасно. И поплачь...
        - А кот-воркот наслюненый калач
          Приволокёт тебе, несчастной, в  пыску**).
        - На, погрызи...
        - Не буду!
        - Слышишь, ты,
          Прекрасный ангел чистой красоты
          Кончай истерику.
                Полоской-риской    (рискою-полоской)

          Раздвинет  жизнь , ну, как тире в  строке,
          Последние две крошки в кулаке   
                На «до» и «после».

               

                Тут ти мені капкан зробила- я мусив зоставити "писк", але "после" не римувалося  з "рискою". Взяв "полоску", вона приблизно римувалася з "после", але з "писком" - ніяк. А слова наприкінці - ключові.
  Мучився-мучився, але потім поставив іх разом: - хто хоче нехай римує "писк" з
"ріскою", а хто хоче - "полоску" з "после"...


                *    *    *      


        на до i пiсля
               
              Ганна Осадко

На сніг упасти. Знизу догори
Дивитись – як спадає він донизу –
Сніжинка за сніжинкою…І криза,
Дефолт моралі, невідкрита віза –
Усе марниці… Осінь відгорить,

І відговорить, потім – відшепоче:
- Чого, дурненька, хочеш?
- Щастя хочу…
- Яке воно?
- Прозоре, як душа…
Солене трішки…пахне океаном…
- Ти знову починаєш? Донно Анно,
Така велика, і така смішна…

- Чому?
- Бо так.
- А все ж… скажи – чому?
- Бо це – лише поезія!!! Йому
Тебе не видно! Ти далеко, Аню!
Зеленоокий бог живе отам –
Поглянь угору, бачиш?
Білий храм,
Григоріанські співи, жовті бані…


Побачила? Чудово. І….поплач….
І кіт-воркіт заслинений калач
Тобі – невтішній - принесе у писку:
- На, погризи…
- Не хочу.
- Чуєш, ти,
прєкрасний ангєл чістой красоти,
ти припиняй істерику! І риску

життя поставить – і розділить ці
останні крихти хліба у руці
на «до» і «після»…

© Copyright: Ганна Осадко, 2009
Свидетельство о публикации №109112302545