ДуШа

Тихо пройдусь по осіннім саду.
 Що буде в майбутньому, вирішить доля.
 Той ключик до серця я вже не знайду.
 Загубила, й залишилась квола.
Торкнуся до листя пожовклого я.
 І зазирну до блакитного неба.
Приникла, притихла і заснула душа,
 Напевно так треба. Напевно так треба.
 Та я ж обіцяла!
 Що буду любити до тла.
 Не дотримала слова, хоча і кохала,
 Я просто пішла із життя…
 Я не зрозуміла як все відбулося,
 Повернулась – тебе вже нема.
 Ні слова, ні сліду, чи може здалося?
 Та ні… Я просто пішла…
 Я тікала від тебе, від пам*яті теж,
 Та від себе втекти не змогла.
А побачила, витерла сльози,
Обернулась, й від тебе втекла.
Хай жалкує тепер, хай теж помирає,
Як я помираю бездонно.
Та чи зможеш ти так? Напевно теж ні…
Ми гордими будемо обоє!
Я йду і знову плачу. Плачу в собі,
Як погано, як зовсім погано…
Я не можу так жити! Не можу! А ти?
Чи шукаєш мене ти? Чи марно?
Все ж пригнічина я. І жбурляю листки.
В тихий омут – бездонную прірву.
 Де ти ходиш? Скажи! Що ти робиш? Скажи…
Зву тебе. Просто так. Зву по імені.
Я збираюсь летіти, та не знаю куди.
Та не дає щось, просто не пускає…
Твої очі я бачу, чую стук твого серця.
І рука твоя мене обіймає…