когда бы...

Коли б я стала на ті струни…
Рука моя не зупинялася, б на жодній.
На сторінках пожовклих і обдертих,
Безліч відкрилося густих акордів.
Які лунали в честь твого приїзду,
Співалися про віру, суть буття.
Поставивши на стіл свої валізи,
Ступив в моє лунке життя.
Отак раптово, як зникає світло,
Ввірвалися капкани в мою душу,
Це була пастка, і я знала. Дійсно.
Що поступати так уже не мушу.
Спостерігала, як в моєму домі,
Цвіте майбутня суть життя.
Як сина ти, не рідного цілуєш,
Зі мною – де б я не була.
Каву п’єш й читаєш вранішню газету.
І на прощання поцілуєш в мить.
Та щось у цьому відчувається неправильно.
Чи серце ще з минулого болить?
Коли б я стала на ті струни…
Як на верхівку висоти,
Я крикну, щоб почулося відлуння,
Щоб не здавалось, що на самоті.
Я пам’ятаю свої перші кроки…
Годинник цокав навмання.
У вечір я боюся не згадати,
Щоб не потратити ні дня.
Забувши все сиділа б і до віку.
Якби не ти поставив нас на ноги.
Якби я не згадала – є ще діти,
Яким іти у дальнюю дорогу.
Як пішохід, у мене врізався водій.
Ним був звичайно тільки ти.
Я думала, тебе ніколи не знайду.
Це було б просто легко так – знайти.
Ти сам прийшов. І це навіть чарівно.
 Як в Попелюшці. Шкода – це не казка.
Це світ, в якому треба виживати,
І надівати маску.
В мене не має слів,
Просто сказати: «Спасибі.»
 Ти врятував життя.
Ти допоміг безсильним.
Коли б я стала на ті струни…
Я шепотіла лиш молитви.
 Щоб не прокинутися в ліжку,
 Ранок без тебе вже зустріти.
 Без тебе… це напевно неможливо.
То як жила я стільки літ?
Що готувала на вечерю?
Що готувала на обід?
Таке близьке, тісне знайомство,
 В якому лопотіли крила,
А з горла рвався чистий голос,
Коли хвилиною накрило.
 Мовчання лиш, і без сумління,
Блиск в його кучерях святих.
Тримаючись за руки ніжно,
Боюсь прокинутися в мить.
На сторінках, пожовклих і обдертих,
Безліч відкрилося густих акордів.
Коли б я стала на ті струни,
 Рука моя, все ж зупинилась на одній.