Конверт

Дівчина чекає солдата з війни. Від нього нема листів роками. І раптом у почтовій скриньці вона помітила край пожовклого конверту. В листі повинно повідомлятися про те, що коханий живий. Або його спіткала смерть...

В руці тріпоче край конверту.
Адрес зітерся, як колись...
Я затремтіла. Де ти? Де ти?
І від дощів пожовклий лист.

Чи рано я тебе захоронила?
Чи марно сльози так лила?
А ти лежиш десь мальвою на ниві,
Діждатись тебе не змогла...

Як тяжко. Не хочу відкривати.
Нехай згорить бумажка ця до тла.
Ні слова не дізнаюся. Не можу.
Нехай в вогні навік згорить вона.

Ще крок один і уже все.
Але рука спиняється на мить.
А раптом звістка не про його смерть?
А що, якщо він ще живий?

Цього не може бути. Я програла.
Як програють солдати на війні...
В руці стареньке фото, все, що мала.
Усе для того, щоб вернуть ті дні.

Я не повірю, якщо тут і правда.
Що поробиш? Вірю у брехню.
Так буде краще. Це всього лиш мабуть.
Та що поробиш коли так люблю?

І не сміливо розглядаю почерк.
В очах заснули сльози, як капканом.
Різнуло у душі десь за живе.
Прости мене, захоронила рано...

Боюсь читати. Раптом не зумію!
Від радості чи горя упаду.
Куди пішов? Навіщо ж так покинув?
І як я відпустила у біду.

Очі пробіглись по розмазаним рядкам.
В душі щось зашкреблося й закричало,
І я повірила своїм очам:
 ,,Живий..."
 Прошепотіла і упала...