1

  Чорничний ранок. Вона не спала усю ніч, бо знала, що цей світанок треба запам’ятати. О пів на шосту. Пелюстки мрій. Обличчя: сонне, втомлене, щире. Вечірня патетика набуває особливого змісту для неї. У цю мить. Очі палають, посміхаються. Занадто беззмістовним здалося те, що було раніше. Спогад. Сльози.
    Ніхто у цьому місті не знає її справжнього ім’я. А вона не називає. Хтось незнайомий одного разу назвав її божевільною. Її влаштовує і таке ім’я. Точніше, їй просто байдуже. Єдине загальновідоме звертання до неї – «Квітка». Так її називали у минулому житті. Остання його крапка, яку вона згадує з сумом. Можливо, її і справді звали Квіткою, а може, то дивакуваті вигадки її химерного оточення. У будь-якому разі, це вже неважливо.
    Вона приїхала сюди, аби змінитися.
    Їй було від сили двадцять років. Її рухи здавалися напрочуд легкими та витонченими. Граційна. Квітка була флористкою. Щовечора, обважнілими кроками вона поверталася до невеликої квартири у центрі міста. Подарунок від близьких на день народження. Тепер вона сиділа на кухні, озираючи стелю, та підписуючи лист. Паперові листи зворушували її більше, ніж короткі sms з красномовними зірочками після слів. Останній рядок вимальовувався рівненьким курсивом, що його старанно виводили її тонкі руки: «Обіймаю. Приїзди до мене. Квітка.». Одягнувшись, вона пішла блукати світанковим містом. Підійшла до пошти. Поклала мережаний конверт до ящику. Що з цього вийде? Чи отримає вона відповідь цього разу? Геть сумні думки. Сьогодні тепло. Сонячно.
    Поки вона доїхала до невеликого скверику, було вже за десять хвилин восьмої. «Трохи почитаю, а потім повернуся додому», - з такими думками вона вийняла «In Watermelon Sugar» Річарда Бротігана. Прочитавши сторінок з двадцять, вона вирішила сходити в кав’ярню. Сонячний день не зігрів її холодних рук. Байдужа меланхолійна усмішка. Лице офіціанта. Шоколад. Кава.
    Зігрілась. Час рушати. Дощ. Як таке могло статися? Хмари, що ними затягнулося небо, здається, чекали її реакції на свою появу. Нема навіть парасольки. Отож, вирішила вона, доведеться прогулятися під дощем. Якщо захворіє, значить, так мало статися. Байдуже. До метро ще декілька зупинок. Її бежеві замшові оксфорди геть змокли. Бузкові панчохи  потемнішали і стали темно-фіолетовими. Мережана коралова сукня, світлий кардиган, капелюшок – усе виглядало змученим, як вона сама. Вона скидалася на якусь нещасну, що їх часто можна зустріти на мостах, коли вони збираються покінчити життя самогубством.