Вдихаю на повні груди простори своєї землі,
Лунають навстріч звідусюди, дзвінкі солов’їні пісні.
Над ставом схилилась журливо, косою торкаючи плес,
Верба, і немов жартівливо колише відбиток небес.
З гори десь далеко-далеко, в’ється між селами плай,
Струнка одинока смерека, тримає гіллям небокрай.
Широкі безкраї, як море, хлібами повняться лани,
Шепочуться з вітром прозорим, торкають до серця струни.
Всміхнуся назустріч дівчині, в волошковім синім вінку,
Згадаю вечері родинні, у нашім вишневім садку.
Згадаю дитинство щасливе, і перше кохання моє,
Твої поцілунки цнотливі, і платтячко в маки твоє…
Схилилась старенька хатина, калина стріча край воріт
Завжди молода яворина, тримає похилений пліт.
Не вийде стрічати матуся і тато не скаже привіт,
Я знову сюди повернувся, в дитинства утрачений світ.
Дитинства утрачений св т
© Copyright: Владислав Лесков, 2013
Свидетельство о публикации №113050903717
Свидетельство о публикации №113050903717
Рецензии
Читаю - и честно, пробирает до слез... сразу как- то осознается скоротечность времени, что когда-то все пройдет… и нужно ценить каждое мгновение с близкими людьми, пока они еще ходят по этой земле…
Сразу появляются личные ассоциации. Спасибо за такой стих… заставляет думать... и сам по себе он очень красивый )
Анастази Федоровская 10.05.2013 22:42 • Заявить о нарушении
Сразу появляются личные ассоциации. Спасибо за такой стих… заставляет думать... и сам по себе он очень красивый )
Анастази Федоровская 10.05.2013 22:42 • Заявить о нарушении