Спека з’їдає мозок і, трохи, – жир.
Масніє чоло, на плечі лягають плями
Кольору вохри. Обмахуючись руками,
Мружуся, наче кіношний якийсь упир.
Люди радіють: літо, відпустка, пляж…
Я позіхаю. Хочеться в Антарктиду…
Чи на Аляску… Карпати – і ті підійдуть!
Аби тільки ртуть тягнулася до нуля.
Та що до нуля, я згодна до двадцяти!
(По Кельвіну навіть, а краще – по Фаренгейту).
Свариться батько: «Біла, неначе крейда!»,
А подруги просять сукню якусь знайти…
Ненавиджу спеку. Мені би усе дощі,
Відлиги й умить заквітчані абрикоси;
Зелена трава – така, щоб ходити боса,
Крізь шкіру ту зелень усотувать до душі.
Волаю до когось: «У квітні мене лишіть!
Де трохи химерно найперші сміються грози,
Де верби у воду свої розплітають коси
І тьохкає птах, сховавшися у кущі...»
8 травня 2013
Ненавиджу спеку
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2013
Свидетельство о публикации №113050803468
Свидетельство о публикации №113050803468
Рецензии