Пасхальное

Великоднє.


Ніхто не прийде. Нікого чекати.
Хоч сам вдягайся і виходь із хати,
світи в пітьму, дива свої твори...
Під вікнами сигналить чорний бімер.
Здається, це якийсь чужинський вимір:
Де хрест... І стежка лисої гори...

Здається, що нікого вже не буде.
Та серце, як його не чують люди,
підказує: тепліше, ще тепліш...
Ще глибше зазирай, ставай навшпиньки,
шукай дрібнички, і лови пилинки,
надію тільки, чуєш, не полиш.

Бог не помер, Він є, але назовні
не хоче виринати із безодні
німої, миролюбної душі.
Йому, мабуть, набридли наші храми,
бійниці в мурах, бідні коло брами,
молитви, лайки, і сумні вірші.

Набридли гнівні закиди, докори,
він, бідолашний, сіє осокори
подалі від скаженої юрби
і вимовляє ХМА-РИ десь, і ВІ-ТЕР,
хоча земля - його найкращий витвір,
та щоб він тут, зневірений, робив...
 
Окрім твоїх, він інших рук не має,
окрім моїх, він інших губ не має,
тобі й мені, -
почув мене чи ні? -
зорати поле, обійняти сина,
і за три дні усі звалити стіни,
і щось нове створити за три дні...