Тягар

(Діду, із повагою і шаною до його мови)


*  *  *


Твій хрест знайшла колись я попід тином.
Він був важкий, старезний, наче світ.
З небес лунав наказ: "Облиш, дитино,
мої гріхи тягти тобі не слід!

Мала ще - непідйомну нести тугу
за обрії з далекого села!" -
твій голос пролунав, коли я вдруге
важенний хрест угору підняла.

Як зрадники, слова бриніли срібно,
і чулося із натовпу мені:
"Поезія, кому ж вона потрібна
тепер, в часи всесвітньої брехні...

Чи може слово нам прийти на поміч?
Окрайцем хліба стати жебраку?
Чи спраглих чистим світлом ти напоїш?
Ми бачили поезію таку!

Та хто ж тепер поезію помітить -
пророчицю в буденному вбранні.
Якби був Той, хто зорі нам засвітить,
хто скаже, так ми чинимо чи ні?!

Хто прийде розсудити, засудити,
а для безгрішних викроїти рай!
Іди, дівчисько з хрестиком, іди ти
і нам сердець розчулених не край.

Край неба почалася чорна злива,
я небо все розкраяла хрестом,
проносячи своє буденне Диво,
і просто неба впала під мостом,

людську відчувши неміч і утому,
та знала, десь у темряві німій
чекає хтось, упевнений у тому,
що варто хрест йому підняти мій.