Шон Маклех. Туман как резина

            
               
               

    



         Шон  Маклех.

      ТУМАН, КАК РЕЗИНА

   Глеб Ходорковский (перевод)

                «Твой сын вернётся домой, а дома нет...»
                (Владимир Цибулько.)

    А ведь взаправду весна. Ты пойми.
    Твой замкнутый круг Спинозы
     и готика серых надежд 
     и попытка взлететь в небо
     серое, словно город,
     нет, как туман — бело-  серое.
     Ты сбегаешь от серых людей
     в серое небо. Твой мир
     мышиного цвета. Не зря
    ты так любишь котов.
    А ведь взаправду весна...
   Ты
    греешь руки свои
    над костром городских огней
    где любой огонёк в окне
    как уголёк дымной варты*)
    кто-то из космоса
    думает — это огонь.
    Он ничего не знает о том,
    что угасло
    в мокром городе всё -
     даже сердца.
    Жаль только  -  смерти нет...
    Я полетел бы охотно
    в вечную пустоту.
    Но суждено вернуться
    во Вселенную кофе и асфальта.
    Серым котом, жёлтой бабочкой
    поэтом, вОроном, белкою, эскимосом...
    Даже вера моя застыла..
   Но нынче весна!
    Я Платона читаю дроздам.
    Сон мой седым Лукрецием
    вторгся в мечты попугая.
    А за окном всё тот же туман,
    и люди всё те же...
    Хорошо хоть, что кот мне на ухо
    тихо мурлычет:
   «Ты пойми — нынче весна!»

                *   *   *

                ТУМАН, ЯК ГУМА...


                Шон Маклех.


            «Твій син повернеться додому, а дому нема…»
                                                          (Володимир Цибулько)


А насправді весна. Зрозумій.
Твоє замкнене коло Спінози
Через сірість ґотичних надій
Через спроби злетіти у небо
Таке ж сіре як місто.
Ні, як туман – сіро-біле.
Ти тікаєш від сірих людей
В сіре небо. Твій світ
Кольору миші. Недарма
Тобі
Так до вподоби коти.
А насправді весна…
Руки грієш на вогнищі міста
Кожний вогник вікна
Вуглинкою димної варти
З космосу хтось
Думає нишком – вогонь.
Він не знає, що згасло
У мокрому місті усе –
Навіть серця.
Шкода, що смерті немає –
Я б залюбки полетів
У вічне ніщо.
Та судилося знову вертатись
У Всесвіт асфальту і кави –
Сірим котом, жовтим метеликом,
Білкою чи ескімосом, поетом чи круком.
Навіть віра моя охолола.
А нині весна!
Казку Платона читаю шпакам.
Сон мій Лукрецієм сивим
У мрії папуги.
А за вікном – все той же туман.
І люди все ті ж.
Добре, що кіт муркотів
Тихо на вухо:
«Нині весна…»
 

© Copyright: Шон Маклех, 2013
Свидетельство о публикации №113040101037