Мой первый стих... Из Лины Костенко

***
Мой первый стих, написанный в окопе,
был нацарапан просто на стене,
когда теряло звёзды в гороскопе
то детство, что погибло на войне.

Лилась пожара огненная лава,
стояли в сизых кратерах сады.
Захлёбывалась наша переправа
безумным шквалом пламя и воды.

Враг, обезумев, бил прямой наводкой
и ночь казалась продолженьем дня,
где мой окопчик
             плыл подводной лодкой
по морю дыма, страха и огня.

Там не было ни зайчика, ни волка –
суровый мир, кровавая заря!
И я писала на стене осколком
большие буквы, как из букваря.

Ещё б играть мне в жмурки или классы,
ещё б на крыльях сказок полететь,
а я стихи писала про фугасы,
и мне не раз в глаза глядела смерть.

Душа в словах – как море в перископе,
и память – словно отсвет на челе…
Мой первый стих, написанный в окопе,
был напечатан прямо на земле.


***
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик -
               як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах - як море в перископі,
І спомин той - як відсвіт на чолі...
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.