Игорь Рубцов. г. Донецк. Встреча

В магазине немецком
Тонкий кож аромат,
Разной обуви с блеском
Аккуратненький ряд.

Продавца пожилого
Попросил я, как смог:
"Мне размера большого
Пару тёплых сапог".

Продавец осторожно
Задаёт мне вопрос:
«Пан ответит, возможно,
Где родился он, рос?»

И поведал как другу,
Лишь услышал ответ:
«Я сибирскую вьюгу
Слушал несколько лет.

Не забыть все печали –
Путь мой в жизни тернист –
Нас нацисты призвали,
Только я не нацист.

Мы в пехотные роты
Не за славою шли, –
Немцы - все патриоты,
Так дурных и вели.

Молодые мы были,
Где тут взвешенный взгляд?
Нас с руки прикормили,
Пнули в пекло под зад.

И вожди посылали
На погибель в бои,
Только права не дали
Мне на мысли мои.

Были страх и сомненья, -
Но приказ выполнял,
А стыда угрызенья
Я в плену испытал.

Без обиды мы жили
На советских людей –
Нас они не убили
Как собачьих детей.

А ведь мы убивали
Их отцов и сынов, –
А они нам давали
Хлеб, однако, и кров.

Из огня, будто в пламень –
Шахты был мой удел;
И не брошу я камень
Нынче в чей-то предел».

Душу речкою вылил
На меня старина.
Может, в деда он целил,
Всё могло быть – война…

Сам я в солнечных далях
На казённых харчах
Прошагал не в сандалях,
Ноги бил в кирзачах.

Смерти чёрное действо
Кто-то там завертел.
Распознать бы злодейство!
Не сумел. Не хотел.

Был Генсек в стольном граде,
Военком городской,
Ну, а я в их раскладе
Был лишь пешкой людской.

Кто мы, люди иль овцы?
Иль слепые совсем?
Чем я лучше, чем немцы?
Совесть скажет: «Ничем».

Всех нас память тревожит,
От неё не сбежать;
Доведётся, быть может,
Мне афганца встречать.

И спрошу я как брата:
«Ты откуда, скажи?
Я в Афгане когда-то,
Было дело, служил… »

Игорь Рубцов. Донецк

ЗУСТРIЧ ДВОХ ОКУПАНТIВ

 У німецькій крамниці
 Шкіряний аромат.
 То взуття на полицях
 Вишик'овано в ряд.

 Літній крамар не проти
 Підказать з-за спини.
 "Я прийшов по чоб'оти.
 Підберіть щось мені",-
 
 Без артиклів, на втіху,
 Запитав, як зумів.
 "Звідки, пане, приїхав?" –
 Він розмову повів.

 І, як другу, довірив,
 Тільки слово почув:
 "Я колись у Сибіру
 Кілька років відбув.

 Цей життя мого іспит
 Віриш, я не забув.
 Хоч вели нас нацисти,
 Я нацистом не був.

 Ми в піхотную роту
 Не за покликом йшли.
 Німці всі патріоти,
 Та й дурними були.

 Звідки зважений погляд
 У юнацькі роки?
 Той формує світогляд,
 Хто годує з руки.

 Нас вожді ошукали,
 Славши гинуть в бою.
 Та і права не дали
 Мати думку свою.

 Перемог тимчасовість
 Десь і я розумів,
 Та притлумлював совість
 Окрик справжніх катів.

 Тож не маю образи
 На радянських людей,
 Бо не вбили відразу,
 Як собачих дітей.

 Ми синів їх вбивали,
 А скорботні жінки
 Нам, убивцям, давали
 Хліба білі шматки.

 За тяжкую провину
 У копальнях я млів.
 Нині й камінь не кину
 В бік чиєїсь землі".

 Душу річкою вилив,
 Ніби вік мене знав.
 Може в діда він цілив?
 Що поробиш,- війна!

 Сам по сонячних далях,
 При казенних харчах
 Крокував не в сандалях,
 - У важких кирзачах.

 Карусель людовбивства,
 Корчі тисяч життів.
 Розпізнати-б злодійство!
 Не зумів. Не схотів.

 Був генсек у столиці,
 Був міський воєнком.
 Я ж на їх шахівниці
 Чорним став пішаком.

 Хто ми - люди, чи вівці?
 Чи сліпі, як вночі?
 Чим я кращий від німця?
 Совість каже: "нічим".

 Всі ми - пам'яти бранці.
 Нам свого не зректись.
 Може, десь і з афганцем
 Доведеться зійтись.

 То почну із питання:
 "Звідки, друже, скажи?
 Я колись у Афгані
 Кілька років служив."

 29 лютого 2009 року