Зупинка

Я собі-тобі просто так розповім
про обійми, що накривають у пітьмі.
Я тебе-себе запишу трьома словами,
сумної теми, що в плеєрі грає.
І, проносячись в порожнім вагоні метро,
Повз привиди Львівської брами,
Так і не зможемо наздогнати
тих, хто зумів не вірити в ґрати.

І самі-собі неймовірно
не ймемо віри ми.
Самі-себе жаліємо.
Але не ймемо віри ми.

Я тебе-себе намалюю на асфальті,
кольоровою крейдою і нехай
змиє той портрет дощ весняний,
сірими краплями яскраві плями ми.
І, проносячись в повнім вагоні,
очі заховаю, як усі, в екрані,
надто пізно дзвонити – ніч на дворі,
та і за вікном сірі краплі.

І самі-собі неймовірно
не ймемо віри ми.
Самі-себе жаліємо.
Але не ймемо віри ми.

Стоп! Це твоя зупинка.
Та чому ж так серце б’ється невпинно?
Наче прянощі індійського ринку,
Манить віконце твого будинку.
Мерехтить, як роси краплинка,
Це по-любому остання сторінка,
Та чому ж так серце б’ється невпинно?
Обережно, двері зачиняються, наступна зупинка…