Упасти ниць, скоритись и пропасти
В знемозі слів, у відчаї сердець,
Коли світанок, наче вічний пастир,
Вдягав на землю сонячний вінець.
І так любить, любить тебе востаннє,
Щоб рвати струни: душ або гітар...
Затяте, прокляте чи наслане кохання –
Який гіркий твій крадений нектар!
Забути все, відкинути, зотліти,
В нестямі, в світанковому вогні,
Та тільки свідки – калинові віти –
Схилились сумно у твоїм вікні,
Бо день прийшов, прозорий і відкритий,
Де ми чужі – без сліз, без каяття...
Є тільки слід від уст несамовитих
На згадку... Та немає вороття.
Упасти ниць, скоритись...
© Copyright: Наталья Бидненко, 2013
Свидетельство о публикации №113042510358
Свидетельство о публикации №113042510358
Рецензии