Не вiрю

Хочу слухати тишу... А в голові б’ють дзвони так гучно, що аж дурно робиться. Де ти? Німа, сліпа, нікчемна... Проклята віра. Десь ти забарилась...
Уже сутеніє, чутно як коники бряжчать, запахло річковою водою. Пізно, одначе. Де тебе носить? Я не впораюсь сама.
Гидко. Стало гидко і спекотно. Я немов пацієнт напіврозваленої лікарні, що показують у фільмах. Всі навколо бігають із зв’язаними руками, несамовито кричать, і лише я так спокійнісінько сижду, склавши ноги під себе.
Темно на вулиці. Навіть ліхтарі не блимнуть. А я все сиджу, чекаю тебе. Може, заблукала? Погукаю... Агов! Марно. Я втомилась.
Мене топтали, паплюжили, зневажливо жбурляли під ноги... Встала, вмилась, і знову те ж саме. Може я зайшла не в ті двері? Чомусь відчуваю себе зайвою.
Не вірю. Моя віра мене покинула ще енну кількість хвилин тому, пішла десь. А куди пішла, хто його зна – вона мені не звітується. Може геть мене покинула, пішла шукати кращої долі, а може ще вернеться. Та хай іде до дідька, сама впораюсь. Не впораюсь.
А що, вже ранок? Раптово якось. Безнадійно хворі і невиліковно вільні, ось які вони, мої роздуми. Мене нудить від них. Співаю. Весело мені стало... Дивно, чи не так?