Ранок

Шоста тридцять.
Ммм-мм, солодко потягнулась, можна ще полежати.
Та ні.
вже губи роспахнулись.
Сполохане мережево його очей перед обличчям стало.
 Аа, звичайний ранок, будні. Я згадала..
Промаюсь до сьоми, з ним в голові.
Сьома.
Так, прийшла до тями.
1 секунда, навіть звільнено сковтнула.
Подив.
 Та ні, пора собі затямити, що мрія подолати серце- нереальний порив.
 Треба певно йти вмиватись, сьома десять.
 Вода тремтить льодяна, добре.
 Не хочу безцільно я тинятись.
Вмиваюсь.
Почуваюсь навіть бодро.
Ох, кави ще б. Заварю.
Нарешті дотик крапельок жагучих.
Я хочу спати в забутті,я марю...ним,облизую пошорхлі губи.
 Ні. "якобс" не врятує.
 Половина.
 Без сил валюся на диван.
 І знов перед очима він,
скажіть мені що це обман,що це пройде,мов часу плин.
 Мені погано. Все що можна калатає.
До кінчиків пальців відчуваю його, до нігтів, волосяних цибулин.
 До гортані, дальших там органів, на кінчику язика, на стрілці годин.
Він. Заплющу очі -він, розплющу-знову.
 Ну що воно робити?все?йти здаватись в кому?
 Морозить,лихоманить,жар.накал.все.емоційний вибух!!!
Восьма сорок п'ять.
 Аж Раптом ,ввімкнулось світло, дззз,задзвонив телефон.
З церкви почулася молитва, видлічував секунди дзвон.
заснула.
А в 8 школа, і все повторюється знов.
Незламне і велике коло. Тоді...
 можливо це любов?