Грiшимо в бажаннях споконвiку..

Вільний переклад – адаптація
С. Есенин «Видно, так заведено навеки»

Грішимо в бажаннях споконвіку,
Зрілість думки право нам дає,
Зачерствілим у душі, калікам,
За життя триматися своє.

Зрілими стаємо поза тридцять,
І земля миліша з кожним днем,
Через те і серцю стало снитись,
Що  горю , рожевим, я вогнем.

Як горіти, то уже пожаром,
Через те в п’янкий, весняний цвіт,
У папуги зняв кільце не даром,
 А як знак, щасливих довгих літ.

Ворожила тим кільцем циганка,
Я сміливо дав його тобі,
А тепер,  ридаюча шарманка,
Палить душу в ревнощів вогні.

В голові болотний бродить вітер,
І на серці прохолодна мла,
Що чужому, ти його одіти,
Посміхнувшись у душі, змогла.

Осягнувши в ліжку ніжну втому,
Ви смієтесь разом від душі,
Що в поеті, дивному, смішному,
 Розбудила пристрасні вірші.

Все пусте. І цю загою рану,
Новий стовбур з пня піде у ріст,
В перший раз, такого хулігана,
Обдурив, папуги пишний хвіст.

Текст оригіналу

Видно, так заведено навеки -
 К тридцати годам перебесясь,
 Всё сильней, прожженные калеки,
 С жизнью мы удерживаем связь.

 Милая, мне скоро стукнет тридцать,
 И земля милей мне с каждым днем.
 Оттого и сердцу стало сниться,
 Что горю я розовым огнем.

 Коль гореть, так уж гореть сгорая,
 И недаром в липовую цветь
 Вынул я кольцо у попугая -
 Знак того, что вместе нам сгореть.

 То кольцо надела мне цыганка.
 Сняв с руки, я дал его тебе,
 И теперь, когда грустит шарманка,
 Не могу не думать, не робеть.

 В голове болотный бродит омут,
 И на сердце изморозь и мгла:
 Может быть, кому-нибудь другому
 Ты его со смехом отдала?

 Может быть, целуясь до рассвета,
 Он тебя расспрашивает сам,
 Как смешного, глупого поэта
 Привела ты к чувственным стихам.

 Ну, и что ж! Пройдет и эта рана.
 Только горько видеть жизни край.
 В первый раз такого хулигана
 Обманул проклятый попугай.