Присвячення

Пам`яті мого батька  Колесника Віктора Івановича-воїна і хлібороба- присвячується.


З дитинства мріяв бути трактористом...
Такий він був: завзятий і простий.
Все голубів ганяв Вітьок зі свистом,
Картуз великий батьківський на нім.

Смішний малюк: неначе гриб крислатий,
Штанці лляні носив на підтяжках.
Не заженеш було його й до хати,
Бо ж гуркотіли трактори в полях.

Пройшло і небагато з того часу,
Було йому лише п`ятнадцять літ,
Коли рука фашистська підла ласо
Тягнулась до українських полів.

Погнали у Німеччину далеку
Щоб працював на німців-хазяїв,
Та хлопченя, неначе той лелека
Із потягу втікав - домів летів!

Не раз було, а п`ять разів вертався!
Останній раз стріляла німчура,
Та він у ліс, що вздовж доріг подався,
По рідних землях йшов же крадькома.

Шукав притулку  десь у очеретах,
І ночував в копицях і в житах,
Протоптував босоніж  новий шлях:
Пішов фашистів бити на фронтах.

Було йому всього шіснадцять років,
Та хто тоді питав про ті літа?
Йшов за Вітчизну хлопець кароокий
І як орел у подвигах зростав.

Назавжди був обпалений війною,
Бо серцем забувать не вмів, не смів
Тих хлопців, що у руки взяли зброю,
Й до Перемоги йшли без зайвих слів!

Вони ж бо тільки починали жити...
О, скільки їх безвусих, молодих,
Омивши кров`ю колосочки житні,
В полях лишились золотих...

Мій батько був щасливий-повернувсь,
Хоч похоронку в хату принесли.
Шалено билось серце - усміхнувсь:
У полі працювали трактори!

Вже Перемогу відзначали п`ять років!
А він лише тепер вернувсь додому:
Ну, що робити, так наказ звелів
Китайців визволяв він.  Це ж відомо!

І спраглий до роботи(трактористом!)
Він працював  від ранку до зорі.
Землі раділа так душа  врочисто,
Любили землю руки золоті.

Все йшло, як треба : ось сім`я весела -
Зростали два синочки і донька,
Дружина гарна  і нова оселя -
Щаслива його доленька була.

В колгоспі всі цінили, шанували,
Носив він гордо ймення тракториста!
Не раз медалі й грамоти вручали.
Не був ні штукарем, ні кар`єристом

І пахли хлібом мозолясті руки.
Простого крою  був костюм в свята,
Уже не молодий, але  душа
Раділа по-весняному.Вже внуки...

А тато працював у полі, скільки  міг
І не коривсь  хворобам і недолі,
Коли ж уже не зміг ходити й зліг,
Дружині розповів свій сон із болем:

- Зламався трактор і, на жаль, ніколи
Не зможу  запчастин знайти до нього.
А мама: - Не хвилюйся, мій сокОле...
Та вранці і не стало батька мого...

Де тихий вітер шепче щось ланам,
Широкий простір, скільки кинеш оком
Покоїться мій тато й мама там...
Співають жайворонки їм. Та соком

Не наливається важке колосся.
А будяки ростуть, бо так в нас повелося
І не працюють трактори й комбайни
Земля чорніє  й жалібно голосить...

О, тату! Жив на світі не даремно!
Ти так любив й беріг Вітчизну й землю
Це ж батько досі з того світу просить :
Вже війн на світі досить. Люди, досить!