Довговухий зайчисько

          (казка)

Довговухому  зайчиську прикортіло моркви з’їсти,
То ж не довго він вагався і мерщій в село подався.
Блискавицею-стрілою, пролетів по під горою,
Далі полем молодцем і притаївся під кущем .
Озирнувся він довкола, щоб в халепу не попасти,
Та мерщій на грядку моркви,  щоб доволі там попастись.
Ту гризне, а ту відкусить, а то вирве просто так,
І злодюга аж пів грядки, зіпсував цю моркву всяк.
Заклопотаний цим ділом, не помітив зразу він,
Що давно вже дід стоїть, із рушницею над ним.
Озирнувся і завмер, з переляку лиш не вмер,
Вуха до землі припали і міркує: « Все пропав я!»
Та дідок цей добрим був і про шкоду враз забув,
Бо злякався й сам на мить , заєць вмер чи може спить?
І щоб трохи налякати, а то може і провчить,
Дід підняв його за вуха,  та давай моралі вчить:.
- Довговухий ти злодюга і пробачення нема,
Шапку з тебе я пошию ,щоб не мерзла голова ,
Тільки  трохи полежи  а я  схожу по ножі .
Та й лишив його на полі, дав очухатись по волі.
Сам пішов із поля геть: « Досить  з нього й цього ляку,
Ледь  не вмер від переляку, більше вже сюди не прийде,
Нехай живим із поля вийде.» Став вухастий оживати
Та давай звідтіль тікати, він мерщій летів  щодуху,
Гелікоптером   були вуха. Ледь живий добіг до лісу:
- Досить більше не полізу, не кортітиме більш моркви, все одно
Що в пащу вовку, можна і трави поїсти та кори з дерев погризти.
І щасливий що живий, пострибав у кущ густий.