***

Липнева буря

Враз спалахнув яскравим блиском
Похмуро-синій небокрай,
Стихія мчить, вона вже близько, -
Скоріше голову ховай!

Небесний форум роздирає
Високовольтний срібний струм,
У землю громом ударяє,
Віддаючи десятком лун.

Холодний хлющ пожежу тушить
В ліловій заграві війни,
Озон з завзяттям кисень душить
У неосяжній вишині.

І раптом тиша, все замовкло,
Лиш крапля де-не-де дзвенить,
І ніч завісу хилить ловко,
Щоб завтра й сліду не лишить!


У горах

Проміння  гонить геть хмарини;
По схилах випуклих вершин
Зроста дерев густа щітина,
Внизу клубами в’ється дим…

Прийдуть сніги, дихнуть морози
На дощові слякотні дні
Й візьмуть роздягнену природу
В обійми руки ледяні…

Ще не одні накаже зміни
Цих декорацій фільм німий;
Душа ж співа, мов рев бистрини,
Повітря мов ковток п’янкий!

Крізь страх незнаної майбуті,
Крізь біль пекучий давнини,
Немає кращої за суті
Тепер жить так, як хочеш ти!


Волелюбність

Щосили вже сурмить свобода,
Під гул і гуркіт вітру змін!
Це не ілюзій пишна врода,
А дійсність, що складає ритм!

Позаду норми і стандарти,
Які устромились в буття мечем,
Суспільства цього злі догмати,
Що хльостають пружним бичем.

Єдиний подув перемоги
Зламав традицій цих каркас,
І серед попелу знемоги
Зростає вгору вільний час.

Почесний п`єдестал займає
Володар цілої доби,
Досуг і працю він єднає,
Без гостробільної журби.

Отак без змушень, не повинний,
Летить у тьму, в незнаний світ,
Що знов готує беззупинний?
Яким наступний буде звіт?


Про море

Серед опалених іржавих прерій
Розлилась лазурна блакить,
Злились кордони трьох імперій:
Вітру, степу й хвиль умить.

Їх коси, міль, континентальність
У світі перші між морей,
Становлять разом унікальність
І неповторність цих краплей.

Сурозьке море, Меотида,
Матір Понта і Азов, -
Він там, де Дон є і Таврида,
Донбас де є і Чорномор.

Він там, де скіфські сплять кургани,
В руїнах стиг Пантікапей;
Тут були князі і кагани,
Козакам чайки за коней.

Тепер тут ходять пароходи,
Зростають поверхи будов,
Пихтять отрутою заводи
Крізь пальці екокатастроф.

І я дивлюсь у сині далі
Під вічним куполом небес,
І все те ж сонце з жовтой сталі,
І той же ж хвиль бурхливих плеск...


Пори року

1

Ось жовтень листя вже фарбує,
Зимовий вітер панува:
То промінь він на дол скерує,
То враз заплаче синява.

Минають дні, мов швидкий поїзд
Над чорно-білим полотном,
І рок гудить у невідомість,
Життя лишая за вікном

2

Пухнастим вкрита покривалом,
Дрімає стомлена земля;
Суворі хмари сніжним шквалом
Вдягли дерев наге гілля.

Мороз ударив, мов прозріння,
Прикрасив вітражем трамвай,
З полону визволив проміння,
Що ледь осяло небокрай.

Пейзажі та червоні очі,
Мить щастя та проклять слина…
А поїзд мчить крізь дні і ночі,
Наступна станція – весна.

3

І ось вона, в зеленій сукні,
Нарозстіж, змокла до ниток,
Крізь сніг з дощем ввірвалась в сутінь
Під град з промінь і блискавок.

Збудила заспану стихію
Від літургійних сновидінь,
І приласкала, і зігріла,
Й заграла красками цвітінь.

Все та ж попереду дорога,
Вже близько мріяний перон,
У серці б'є легка тривога
Стальним колесам в унісон.

4

Нарешті - Літо! Літо! Літо!
Плоди дерев його налиті,
Шумлять тополі, свище вітер, -
Це – Літо! Літо! Справжнє літо!

Колись я слав тобі привіти,
Багато нами пережито,
У тебе теж був шлях тернистий,
Тепер же ж нас не розлучити!

Я знаю, прийде інший вітер…
Так подаруй же ж свої квіти!
Вони крізь осінь, зиму, вір ти,
В моєму серці будуть жити!


Wysluchaj, Panie Polsko!

Rzeczpospolita Polsko, jestes bardzo dumnym panstwem!
Ja widze w oczach twoich pieknych pewnosc, wiare mocna w los!
Chyba ze moge mylic sie, dopuszczam, bez przesady,
No wiec dlaczego wtedy patrzysz na mnie z poziomu niebios?!

Ty zawsze bylas taka, zas od Rusa jeszcze z Liechiem!
Nie bylo przeciez w dziejach duzych zmian, nie liczac brzydki brud,
Uwage zwrocic chce dopiero na to co pamietam,
Na moment ten rozlaki braciow krewnych – niegdys jedny lud.

Ty chcialas zawsze wolnej byc, nie moglas cierpiec wladzy,
Tej wladzy, ktora wyksztalcila w nas „tajemna” postac dusz,
Nie chcialas bowiem isc Ty z nami szlakiem naszym prawym,
Obralas swoja droge, patrzac przy tym caly czas na Wschod.

I slusznie patrzysz w sposob ten,  lecz bol twoj jest swiadomy!
Nam Bog dal duzy kraj, on lezy niby lad wsrod morskich wod.
To zazdrosc jest! Ja wiem, ze oczywiscie to jest zazdrosc!
Ty mowisz jednak brak wolnosci obserwuje u was tu!

Ty jestes bardzo dumna, Polsko, tak pozornie mila!
Wysluchaj, Panie, co chce Cie powiedziec w koncu moich slow:
Gdzie duzo jest, na pewno, ze tam zawsze bedzie sila,
Coprawda pychy, musisz wiedziec, tak nie cierpie mocno Bog!


Po co chodzisz do kosciolu?

Po co na msze spiewasz chorem:
«Boze zmiluj sie nad nami!»?
Mozna to wymowic w domu,
Po co czas swoj tracisz marno?

Mowisz, idze zeby Pan Bog
Mnie na zycie blagoslawil.
No a lat masz ile? Sporo?
Zyjesz przeciez juz od dawna!

Wiem, to siega do tradycji!
Duzo ludzi chodza w chramy...
Mam wiec taka propozycje:
Rzuc i razem predko dzialaj!



2009-2015