Люби меня дважды

Мала залишила мене в п’ятничний вечір,
Навпроти її місце пусте, по столу розкидані речі.
Бар пронизано блюзом, легким ароматом кави.
Емоції заблоковані шлюзом, протяжною стіною застави.

І що сказати мені тій, що не має серця?
Навіщо ці фрази пусті? Розігнане кавою заб’ється.
– Люби мене двічі, мила! Люби що є сил, востаннє!
Хай темрява не ховає тілa, хай ніч запам’ятає прощання.

Стійка в порожньому барі освітить пару.
Скло мерехтить у залі, дзеркало запітніло від жару.
Востаннє вкраду тебе – зоря принесе ранок,
Ніч до кінця дійде, фарби зірве світанок.

Сумбур в голові минув, по залу збираємо речі,
Каву тобі протягнув, а ти прикриваєш плечі.
Пристрастю усмішка палає – крок, ще один до мене.
Та поруч нікого немає – розчинило світло денне.

Я залишив тебе в суботній ранок,
Хміль ночі – пусте, вдома доїдаю сніданок.
Ти  кинула мої ключі під дверима,
Бар світить вогнями вночі, поета накриває рима.

– Люби мене двічі милий, люби що є сили, востаннє!
Почується голос стилий, холодний як темрява рання.
Колонки здригнуться блюзом, повітря ароматом кави.
Зломлена відкритим шлюзом, розбитою стіною застави.

Що сказати? Коли в очах немає правди,
Повітря обпікає дихання, коли обнімають востаннє.
Що сказати? Коли ідеш назавжди,
Розтягуючи миті прощання, коли цілуєш востаннє.

– Люби мене двічі, чуєш?
Люби мене двічі, сьогодні!
Наче лиш зі мною існуєш,
Наче на краю безодні!

8 квітня 2013р.