Вале-тино Лученко. Если бы я был весною

              Вале-тино Лученко.

                ЕСЛИ БЫ Я БЫЛ ВЕСНОЮ...

                Глеб Ходорковский(перевод)


         Если бы я был весной, я жил бы наверно на юге, лучше всего в Италии. Чтобы проснуться где-то так в феврале. Выходил бы в сад из подсохшего в меж сезоньи старинного замка. Прикасался ладонями, в которых бы стала стучать горячая кровь, к чуть-чуть увядшей и пристывшей траве — и всё же зелёной. Прислушался, как она оживает, наливается солнечным эросом. Ощущать, как Танатос прячется в кротовины*) и мышиные норки.

         Через несколько дней набухают почки, взрываясь листочками - липкими,  сладко-горькими. Ярким цветом распускаются абрикосы, крокусы, ряст*). Зелено, бело, синё...Солнце и  голубень,  волн морских глубокий ультрамарин. Пенье птиц, завесневших, крики чаек, то-есть мартинов в бухте. И слагал бы я мартенсы*) доннам, сапожки бы лёгкие им одевал,шаловливо касаясь ножек выше коленок, щекотал а они бы смеялись. И я б улыбался, затаив в уголках губ улыбку беллы Джоконды.

          Я бы стал путешественником, уходя всё дальше на север,  а лето по пятам бы за мной наступало. Я бы феном? опал бы в милую мне Швейцарию, к её озёрам с цветастой охапкой зелья в руках. Ну, а дальше я сел бы в авто, и помчался по гладкому, хоть ты яйца катай, автобану. Пусть роскошно сады расцветают, и пусть в разноцветье будут усадебки добрых бюргеров, Гретхен и Руди. Пусть выставляют на окна герань седой Карл-Густав и его такая хорошенькая дочь-хохотушка МарИ.Я её приласкал бы, только некогда мне.. Там, на Балтике, на берегу шведки собрались, жгут варту*) и ждут меня, жаждут снова, чтоб я целовал их.


           Путь свой я закончу в Лапландии, в тундре. Наконец, мы там встретимся с летом. Погарцуем, подышим ветром, еще немножко студёным, вытащим гномов из их домишек  подземных за бородёнки седые. Крикнем им «Гей, хлопцы: а ну-ка за хвост - и на солнце!»

            А как только осень придёт на Отчизне моей далёкой, я инкогнито сяду в Боинг,семьсот сорок седьмой и к ней, дорогой, поплыву. В безлюдном кафе на Капри мы с тобой поцелуемся украдкой, откроем книгу и вслух вдвоём прочитаем: «всё кончается, только жизнь никуда не исчезнет...»


                *     *     * 




                Якби я був весною.


                Вале-Тино Лученко
       

      Якби я був весною, я би жив десь на півдні, краще в Італії. Щоби прокидатися десь так у лютому. Виходити в сад з відволоженого міжсезонням палацу підстаркуватого. Торкатися долонями, в яких починає стугоніти гаряча кров, трави охололої та трішки зів’ялої, але все ж таки, все ж таки зеленої. Чути як вона прокидається, наливається сонячним еросом. Відчувати як танатос ховається в нірки мишачі та кротовини.

     А за кілька днів набухають бруньки, вибухають листочками такими липкими, гірко-солодкими. Цвіт та квіт розпускається абрикосовий, крокуси, ряст. Зелено, біло, синьо. Сонце, блават, хвилі моря ультрамаринові. Спів пташок знавіснілих, крики чайок у бухті, себто мартинів. І скидав би я мартенси доннам, одягав би легкі черевички, пустотливо торкав би їх ніжки ледь вище колінець, лоскотав, а вони би сміялись. І я б посміхався, заховавши у кутики вуст оту посмішку пані Джоконди.

     Я би був мандрівничим, все далі і далі на північ, залишаючи літо, що на п’яти так нагло мені наступало б. Я би феном спадав у Швейцарію милу, до озер з оберемком барвистого зілля в руках. Ну а далі я сів би в автівку і помчав би по гладенькім, хоч яйця коти, автобані. Хай розкішні сади розцвітають, квітчають садиби добрих бюргерів, Гретхен і Руді. Хай на вікна герань виставляють сивочолий Карл-Ґустав і Марі, його донька, гарненька така реготунка. Я б її пригорнув, але часу нема. Там на березі Балтики шведи зібрались, палять ватру, чекають мене, прагнуть знову моїх поцілунків…

      Я закінчу мандрівку в Лапландії, в тундрі. Ми там з літом зустрінемось врешті. Погарцюємо трохи, подишемо вітром ще трішки студеним, повитягуєм гномів з домівок підземних за бороди сиві. Гучно скажемо: «Нумо, хлопці! За хвіст та на сонце!».

       А як осінь прийде у далекій моїй Батьківщині, я інкогніто сяду на Боїнґ сімсот сорок сьомий  і до неї, сестриці полину. У безлюдній кав’ярні на Капрі на відсонні поцілуємось нишком, розгорнемо книжку і у голос разом прочитаєм: «все колись та скінчиться, лиш життя не зникає нікуди…»

© Copyright: Вале-Тино Лученко, 2013
Свидетельство о публикации №113040311957