Коли розмовляю

Коли розмовляю

Коли з вітром розмовляю,
вся природа слухає мене.
Порошинки піску дрібного
розгортаються скоренько:

Розлітаються
-- як птиці,
на крилах вітрів,
морських просторів...

Як човни пливуть по хвилях
-- від пристані берегів
аж в глибини синявих,
за обрієм, горизонтів.

Доки око вхопить,
Та й мій розум зрозуміє,
Я з вітрами полагоджусь
в який бік, земної кулі
-- порошочок пісків,
свою присутність заподіє.

А вітер нехай віє.
Хай лунає моє слово.
Хай його почує, навіть той,
хто мене й не знає!
Хто сидить собі спокійно,
Свої думи розгортає,
Сам чекає того,
чого й сам не знає!?
Він же може
розподілитися із вітром...

А як це зробити?
-- Ось, дуже простенько:
Вирішити складну задачу --
Яка є твоя проблема,
Чи змішав ти вечір з ранком,
Чи ти бачиш світ наш
так як його я бачу?!

Тодіж з вітром поділися
-- так яким він нині є!
На крилах своїх,
вітер розвіє,
будь-яке слово твоє...