Душа тримала сповiдь

Як правда гола,
душа тримала сповідь:
І плакала, і причитала,
молила слізно,реготала,
та нагота її лякала.
Бо знала вона, добре знала,
Що совість часто запихала
У найтаємніший куток.
Сама ж виходила в садок
І так, без совісті гуляла.
Розкошувала в білім світі,
Не думала про зраду, діти
Та й не хотіла думать так.
Надіялася жити вічно,
А що ці люди пересічні,
Душа ж безсмертна у віках!
А совість в темряві вмирала,
Гукала, звала допомогу
Та бачила одні лиш роги,
Дідькові роги та шматок,
Шматок пораненої долі.
А що душі, вона на волі,
Сама гуляє на роздоллі
Й до совісті не зробить крок.
До совісті волали люди,
Соромили, учили всюди.
Та було пізно вже тоді.
Душа заповнилась брехнею,
Вже не боролась за ідею,
Жили в ній чортики руді.
Коли ж на сповідь погукали,
Кудись так швидко всі зникали;
Сама лишилася, як пень.
Гола, мов правда, одинока,
Якась кривенька, однобока
Тримала сповідь ніч і день.
Нарешті, бідна, утишилась,
Покаялася, що грішила
Та жити вже не мала сили
Й перетворилася на клен...