Фофа i Василинка - казка

Був собі на світі заяць. І майже всі думали, що він зветься Фофою. Насправді його звали Вова. Річ була у тому, що між передніми зубенятами в нього була щілинка. От вона й відрізняла Вову від усіх лісових зайців.
- Дозфольте рекомендуфатися, - промовляв він, витягуючи лапку для знайомства,- мене зфати Фофа.
Повітря з шелестом виривалося крізь щілинку, ніжно лоскотало Фофин ніс і легко похитувало вуса.
Мав Фофа найближчу товаришку – придорожну квітку Волошку, що звалася Василинка. Щоранку Фофа навідувався до Василинки і поливав її з маленької блакітної лійки.
- Доброго ранку, Вова! – радісно дзенькала Василинка, здаля запримітивши пухнастого товариша.
- Доброго ранку, Фасилинка! Як проминула ніч? – питав Фофа, щулячись від ранішньої прохолоди.
-Ніч була чудова! Зірки, як ніколи, були яскраві, а Місяць знову грався в хованки з нічними хмарками! А що новенького у лісі?
- Нові Сонячні Зайці! Я прихопив двійко із собою, зачерпнув з Джерельця. Дивись! – Фофа підніс лїєчку ближче голівки Василинки. Там, усередині, весело плескала джерельна вода, а в ній одне за одним ганялися Сонячні Зайчиська.

Василинка радісно зашелестіла листячком.
- Доброго ранку усім зайцям, що прийшли мене відвідати!
-Заспівай-но мені свою улюблену пісеньку, Фасилинко! – просив Фофа, зручно влаштовуючись поруч на м`якій травичці. Василина піднімала голівку, витягувалася в струнку, і блакить її очей зливалася з  глибінню неба. Луг, поле і ліс стихали. Всі слухали:

Не зсунутись крихІтці,
Синьоокій квітці,
Я для всіх потреба,
Бо тримаю небо.

Фофа слухав і міркував:
- Мабуть, це напрчуд  відповідально  й дуже важко утримувати одній таке неосяжне небо.  Яка ж чудова у мене подруга!

Навесні, Влітку та Восени,  при ясній погоді чи в сльоту, щодня приходив Фофа до Василинки. То ж бо Вона була звичайною польовою квіткою, а квіти, на жаль, стоять непорушно. Але ЦЕ не головне..
Весною в яскраво-зеленій і соковитій траві Фофі було легко сховатися від сторонніх очей. Та літне гаряче Сонце обпалювало траву, і вона схилялася ближче до Землі, жадаючі  прохолоди і  схованки від палкого проміння. Фофі варто немалих зусиль добігти з Лісу до Краю дороги, не розіллявши дорогоцінної Води, а  головне – не стати чиєю-небудь легкою здобиччю. Фофа ризикував. Але що не зробиш заради Друга?
Влітку Василинка чхала від пилюки, що підіймалася з-під колес  машин. А Восени, коли путівець розбухав від дощів, вона нерідко стояла мокра і  дрижжала від холоду. Тому й завжди була рада Товаришеві  й ласкавим джерельним струмочкам, що дзюркотіли з Фофиної лійки.

Проїжджаючі частенько бачили Зайця на краю дороги, не розуміючі, що може робити тут сіра полохлива тваринка. Звідки ж їм було знати, хто це!

Та приходив  час перших приморозків. Рано ставало зовсім зимно. І тоді Фофа з`являвся до Василинки з череп`яним горшичком, обережно викопував квітку і ніс до Лісової Хатинки. Там він ставив горшечок на вікно. Василинці було тепло й затишно, тому й не треба було весь зимовий час ховатися в Землі, чекаючі, коли весняне Проміння  попробуджує Траву, Дерева й Квіти. Адже в неї був такий ДРУГ!

Довгими зимовими вечорами друзі розмовляли... розмовляли...розмовляли... І ніяк не могли наговоритися.  Взимку Фофа скидав сірий кожушок і ставав білим та пухнастим, наче Сніг за вікном, тому він  вибігав з хатки в пошуках їжи. І завжди, повертаючись, приносив з собою трохи Снігу, вкладав його на землю у Василинчин горшик. Поступово Сніг розтавав, перетворювався на воду. Вона була, як лід.. Василинка здригалася, відчувши її торкання до корінців, починала змахувати листячком, наче крильцями, і здавалося, що вона ось-ось злетить. То було зворушливим і кумедним. Друзі весело  сміялися. В теплій Фофиній домівці Василинка не могла застудитися, як інші квіти, що знали Сніг, і що Сніг – та сама Вода.
- Зимовий фаріант Дощу, - вимовляв Фофа.
Так минала Зима. Поверталась на Землю Весна, про наступ якої раніш за всіх довідувалися птахи.
І ось тоді Фофа обережно брав горшик, в якому весь замовий час проводила Василинка, і знову відносив на край дороги. Там він висаджував Квітку в Землю.
Навіщо? Навіщо... Вони ж бо були друзі і, якщо у Василини був такий незвичайний товариш,  і вона також була незвичайною придоріжною Квіткою, Фофа міг тримати її поруч із собою протягом цілого року, дбати про неї, поливати,  пушити Землю, вмивати з лійки й не ходити так далеко, піддаватися на небезпеку!

Так, так, він міг. Але ж, Щовесни сторожко ніс горшичок через Ліс і Поле, й висаджував Василинку на Краю Дороги, де Влітку вона  чхала від пилюки, а Восени – страждала від холоду і негоди.
Річ у тому, що там, на краю Дороги, була Василинчина БАТЬКІВЩИНА.

                Переклад      Н. Авідон



                Фофа и Вася


             Жил на свете заяц. И многие думали, что его зовут Фофа. На самом деле его звали Вова. Дело в том, что у него между передними зубками была щёлочка. Вот она-то и отличала Вову ото всех лесных зайцев.
– Позфольте предстафиться,– говорил он, подавая лапку для знакомства,– меня зофут Фофа.
Воздух с шумом вырывался через щёлочку, нежно щекотал Фофин нос и слегка пошевеливал усы.
Был у Фофы самый близкий друг – придорожный цветок василёк, которого звали Вася. Каждое утро Фофа приходил в гости к Васе и поливал его из маленькой пластмассовой лейки с длинным носом.
– Доброе утро, Вова! – радостно звенел василёк, издали завидев пушистого друга.
– Доброе утро, Фася! Как прошла ночь? – спрашивал Фофа, ёжась от утренней прохлады.
– Ночь была прекрасна! Звёзды, как никогда, были яркими, а Луна опять играла в прятки с ночными облаками! А что новенького в лесу?
– Новые  Солнечные Зайцы! Я прихватил парочку с собой, зачерпнув из Родника. Гляди! – Фофа поднёс лейку поближе к Васиной головке. Там, внутри, весело плескалась родниковая вода, а в ней друг за другом гонялись Солнечные Зайчики.
Вася радостно зашелестел листочками:
– Доброе утро всем зайцам, пришедшим навестить меня!
– Спой мне свою любимую песню, Фася! – просил Фофа, удобно устраиваясь рядом на мягкой траве. Вася поднимал голову, вытягивался в струнку, и синева его глаз сливалась с глубиной неба. Луг, поле и лес утихали. Все слушали:

– Не сдвинуться мне – я цветок полевой,
Я целое небо держу головой.

И Фофа слушал и думал:
– Наверное, это очень важно и очень трудно удерживать одному такое большое небо. Всё-таки, удивительный у меня друг.

                Весной, Летом и Осенью, в ясную погоду и в ненастье, изо дня в день Фофа приходил к Васе. Ведь Вася был обыкновенным полевым цветком, а цветы, к сожалению, не могут ходить.
Весной в ярко-зелёной и сочной траве Фофе было легче спрятаться от посторонних глаз. Но летнее жаркое Солнце обжигало траву, и она пригибалась ближе к  Земле, желая найти прохладу и укрыться от палящих лучей. И Фофе стоило немалых трудов добраться из Леса до Края Дороги, не расплескав драгоценную Воду, а самое главное – не стать чьей-то лёгкой добычей. Фофа рисковал. Но что не сделаешь для Друга?
Летом Вася чихал от пыли, которая поднималась из-под колёс проезжающих машин. А Осенью, когда просёлочная дорога разбухала от дождей, он частенько стоял мокрый и мелко дрожал от холода. Поэтому всегда был рад приходу Друга и ласковым родниковым ручейкам, струившимся из Фофиной лейки.
Проезжающие часто видели зайца у края дороги, не понимая, что может делать здесь серый трусливый зверёк. Откуда им было знать, кто это!
Но приходила пора первых заморозков. По утрам становилось совсем холодно. И тогда Фофа приходил к Васе с глиняным горшочком, осторожно выкапывал цветок и уносил в Лесной Дом. Там он ставил горшочек на окно. Васе было тепло и уютно, поэтому ему не нужно было всю Зиму прятаться в Земле, ожидая, когда весенние Лучи разбудят Траву, Деревья и Цветы. Ведь у него был такой ДРУГ!
Долгими зимними вечерами друзья говорили… говорили… говорили… И никак не могли наговориться. Потому что зима – прекрасное время воспоминаний о весне, лете и осени. Зимой Фофа снимал серую шубку и становился белым и пушистым, как Снег за окном, поэтому мог выходить из дома в поисках еды. И всегда на обратном пути прихватывал с собой немного Снега и клал его на землю в Васин горшочек. Снег постепенно таял, превращаясь в воду. Она была обжигающе-холодной. Вася вздрагивал, чувствуя её прикосновение к корешкам, и начинал взмахивать листьями, словно крыльями, и казалось, что он вот-вот взлетит. Это было трогательно и забавно. Друзья смеялись от души. В тёплом Фофином доме  Вася не мог простудиться и в отличие ото всех остальных цветов знал, что такое Снег, и что Снег – это та же Вода.
– Зимний фариант Дождя,– говорил Фофа.
Так проходила Зима. Возвращалась на Землю Весна, о приходе которой раньше всех узнавали птицы.
И вот тогда Фофа бережно брал горшочек, в котором всю Зиму жил Вася, и относил опять на край дороги. Там он цветок высаживал в Землю.
Зачем? Зачем… Ведь они были друзьями и, если у Васи был такой необычный друг, значит, и он был всё-таки необычным придорожным цветком, Фофа мог держать Васю рядом с собой весь год, ухаживать за ним, поливать и рыхлить Землю, умывать из лейки и не ходить так далеко, подвергая себя опасности!
Да, да, он мог. Но, тем не менее, каждую Весну осторожно нёс горшочек через Лес и Поле и высаживал Васю на Краю Дороги, где Летом он чихал от пыли, а Осенью – от холода, страдал от жажды в жару и от сырости в ненастную погоду.
Всё дело в том, что там, на Краю Дороги, была Васина РОДИНА.