Майже по Некрасову Кому на Руси жить хорошо

В якій  країні сталось те,
Де саме – розраховуйте,
Але з майданів київських
 зустрілись мужики.               
Та не медові щільники
Тримали дужі рученьки -
 то прапори барвистії
Здіймали козаки:
Майорить  помаранчевим
Микола - слюсар з Києва -
Із класу робітничого -
спокійний та простий;
Степан, шахтар з Донеччини,
В руках своїх натруджених
тримає прапор кольору
Він біло  - голубий;

Іван Лукич, з Карпатських гір  -
Тернистим шляхом йшов сюди,
В руках його білесенький
Той прапор тріпотів!
Спочатку хлопці думали,
Що хтось капітулює їм,
та ближче роздивилися –
Так! Ні!  Так! Ні!  Так-ні!!!
Серденько пошматоване
На прапорцеві тім!

Тут ще з червоним прапором
Прийшов із Криму Клим -
То прапор давній, зранений -
Колись, мов жар - горів,
Та задарма спаплюжений
Тиранами та блазнями,
Той прапор ледве тлів…

Отож вони зібралися,
Рахують свої гривені –
Хто на майданах київських
Їх більше заробив?!
Та гроші ті копійчані
Трудящим не цінуються,
Хай грім би їх побив!

То ж склали їх докупочки,
Горілки принесли -
А що ж, воно належно так -
Не були б мужики!

Та не дарма є приказка –
На думці що в тверезого –
На язиці у п'яного…
сваритись почали:
 - Кому живеться краще всіх,
Вільніше в наші дні»?!

Степан кричить-донецьким же!
Вола Микола – київським!
Карпатським! – то Іван Лукич,
Гукає Клим – в Криму!

Як їм щось поробило ся,
Кричать, як навіженії,
Аж битись почали!
На лишенько, згодилися
Ті  самі прапори!
Лупцює помаранчевим
Микола, слюсар з Києва
Степана - той у відповідь
Б'є біло-голубим;
Іван Лукич, з Карпатських гір
Й собі заїхав серденьком
Кримчанина - той вцілився,
Й червоним його вгрів –
Замалого макітрочки
Карпатцю не пробив!

За сваркою незчулися
Як сіло ясне сонечко,
Як в дивний гай ввійшли,
Та, мабуть, заблукали там
Бо де б вони не кинулись,
Не то що там доріженьки -
Маленької стежиночки
В тім гаї не знайшли...

І чим би це скінчилося
Ніхто того не відає,
Якби не диво сталося
Таке, що не траплялося
Вже більш, як сто років:
Як той промінчик сяючий
Злетіла з неба  пташечка
Некрасівська, чарівна та
Злетіла з висоти:

-  Скажіть, за що ви зскубетесь -
Зараджу вам тоді..
 Їй, бач, було наказано

Ще з заповіту давнього
Йти в поміч, якщо сваряться
Без діла трударі!

Ті хлопці з несподіванки
Ниць біднії  попадали -
Злякались, що « до бєлочки»
Допились мужики!
Та потім схаменулися –
Аж ні - таки при розумі,
Та й просять:
  – Мудра пташечко
Хоч ти нас розсуди -
Кому живеться краще всіх,
Вільніше в наші дні?

-  Що ж, добре, - каже пташечка, -
 Сідайте, козаки!!!
Та й розправляє крилечка
Чарівні, затишні -
Вони зростають, кріпляться,
Вмостились мужики.

Здійнялись у повітрячко
Над містом вже летять,
Під ними кольорові
Майдани мерехтять...

А далі, за майданами
Стоять «хрущовки» давнії,
Що дивом уціліли
З радянської пори -
Тріщать по швах всі стіночки,
Вода стоїть в підвалинах,
Ще й мешкають там хмарами
Сусіди – комарі!

А  згодом хлопці вгледіли
Зруйновані майданчики,
Та гойдалки спотворені
Міської дітвори -
Паркани, ями, техніка,
Пориті всі двори!

А що це – попід банками,
Іще стовбичать людоньки -
Теж з прапорами різними -
Не ми одні такі?!
- Та ні, - їм мовить пташечка,-
Бідові то є вкладники,
Бо з грошиками їхніми
Втікають шахраї!

-   А це ж чиї «хатиночки»-
Палацами здіймаються -
Що, мабуть, і не бачили
Таких колись царі?!
За кам'яними вежами
Блищать машини імпортні...
Луною покотилося –
Чиї, чиї, чи-и- и -ї???

Ось місто вже скінчилося,
Бач, все горбки, гаї –
Порожні, та зруйновані
Без хазяїв хати -
Без татка й мами бігають
Маленькі дітлахи...
(Вони заробітчани в них
В далекій стороні!)
-  Чи не Карпати часом це?-
Міркують мужики...

Аж дивляться -  парканами,
Мисливськими угодами,
Шнуровані ліси,
І там стоять «хатиночки»,
Блищать такі ж «машиночки» -
«Відлунням»   проспівало десь:
- Чи-и-и-ї, чиї, чи-и-и-ї???

Та раптом все змінилося,
Щось зелені поменшало,
Зчорніли всі горбки...
Та це ж шахтарське селище -
Впізнав своє Степанушка,
-  Чого ж воно розрите все,
Немов кроти пройшли?
-  Це ями – каже пташечка, -
Копальні само роблені,
Де гинуть незахищені
Трудяги – бідарі;
А ці ось ями вириті,
Бо труби позгнивали всі,
Які були закладені
У давній тій порі...

Турботи, бач не ті тепер
У мерів та начальників,
Та в тих, що згуртували Вас
Під різні прапори,
І не обходять вас вони,
Ви навіть не надійтеся -
Вони хоч дуже важніє,
Та в кожного ж свої:
Тому болить, де вкрасти ще,
Де здерти хабарі,
Той бідкається, плачеться -
Палац не добудований,
Машина не крутіша,
Гектари не мої...
А ви усе питаєте:
-   Чиї, чиї, чи-и-иї?!..

Хоч прапорів не кидають,
Та,  бачте - вже й  не сваряться,
Принишкли мужики.
Зморилися, здорожились
Аж раптом море синіє,
Дерева височенні,
Та затишні парки!
    -  Це ж Крим! Зраділо крикнули -
Та Крим же, - мовить Клим.

Скоріш до моря кинулись
Пірнути, бач надумали –
Сказились мужики?!
Та хто ж туди допустить вас -
Стежинки перекриті всі,
Паркани, охорона –
До моря не дійти!
   Бо й тут стоять будиночки,
Палаци та «хатиночки»
Та імпортні «машиночки»...
Дивіться, самі думайте -
Чиї, чиї, чиї!!!

Похмуро хлопці дивляться –
Завмерли, призадумались,
Причому ж ми тоді?
Чого ж тоді ми сваримось
Б'ємось, як нам пороблено,
Не за своє - за зроблені
З омани прапори?!

Аж дивляться – розсіявся,
Та зник з очей туман,
За спинами у хлопців тих
Гуде, мов рій, майдан,
Пташинки чарівної –
Неначе й не було.
Чи, може - тільки снилося
Їм дивне те «кіно»...

Сидять та думу думають
Вечірньої пори
А поруч з ними, вкупочці –
Лежать, чекають рішення
Барвисті прапори...

2008 - 2009рр..