Долi

Присв"ячую батькам




По споришу босоніж прогуляюсь
А серце досі так щемить
Я кожному стеблу вклоняюсь,
Тому що тут моє життя летить.

Це ж по оцих стежках батьки ходили,
Вдивлялись в очі неба голубі,
Життя,дітей,людей любили
Були такі веселі й молоді.

Вони таки були щасливі
Тому що так красиво прожили
Ні підлості,ні зради в них не бУло,
Хоч слави також не здобули.

Мій батько хлопцем босоногим
Пішов на фронт в 16 літ
Вели його страшні війни дороги,
Стікав з чола кривавий піт.

Пройшов дорогу того лихоліття,
Розвідник-завжди перший у ряду
Пізнав усі війни жахіття:
Хвороби,голод, смерть, біду.

З боями від Полтавщини в Європу
Шлях вів вже далі до Курил,
Коли фашисти дали "драпу"
Він у Китаї ще служив.

В дні мирні після Перемоги
Чотири довгих роки(істинний солдат)
На Сході протоптав дороги
Китайському народу був,як брат.

Хоча щасливо повернувсь додому,
Ще довго-довго снилася війна
Боліли рани,а на тлі нічному,
Заграви сонця, наче вибухів стіна...

В очах фронтовика стояли сльози
Він згадував усіх, хто залишивсь
На тих дорогах. В спеку і морози
З ким, навіть, крихтою діливсь.



А моя мама-полтавчанка чорнобрива
В родині, де дітей багато підростала
Яка то дружная була родина!
Батьки іще поповнення чекали.
Та щастя наче сон ураз пропало:
Померла породілля,як квіточка зів"яла,
 дівчат-близняток отака була поява.

Їх батько важко переніс страшну утрату:
Дивився на дітей - і наче розум втратив,
-Куди іти і що йому робити?
Сам з горя чорний й наче птах підбитий.

Назвали діток Люба і Надія,
бо так просила мати їх Марія.
А Віра старша із дітей була,
То вся робота їй на плечики лягла.

Було тоді їй лише одинадцять
Та не з ляльками стала граться:
Дітей кормила пеленала і купала
Вночі вставала-колихала.

Уже й агукать стали й посміхались
Та бачив батько - Вірочка мінялась:
Тягар був надто вже великий
Змарніла доня, хоч до роботи звикла.

Сама, для меньших, наче мати
Навчилась шити, прясти, готувати.
Тож батько, жаліючи дитину.
Привів невдовзі мачуху в родину.

Лише тоді малеча зрозуміла,
Що таке горе, хоч й говорить не вміли!
Їх було семеро у татка:чотири хлопчики,
а решта - Віра і малесенькі дівчатка.

Та відьма - мачуха найменьших покупала
То Надя лиш до вечора кричала,
А Любочка до ранку дожила
І Богу душу також віддала.

Вже скоро почалась війна проклята
Й навік забрала в діток тата...

Залишились сирітки, як билинки в полі,
Війна, розруха, голод. Діти голі.

Тож Віра й брат наймитували,
Бо старші - то за меньших дбали,
Малим була завжди робота дома,
Не раз сусіди дивувались тому-

Уміли все :орати, жати і снопи в"язати,
Бо ж треба було якось виживати.
Ось так пишу і ,навіть, неймовірно
Який тягар важкий та непомірний
І як з оцим справлялись діти
Бо треба керувати і коритись вміти.

Життя навчило Віру всього,
А надто все ж надіялась на Бога,
Тож за роботу бралась сміло
І не було того, чого не вміла.

Такою й покохав її мій тато
І свою долю назавжди зв"язати
Із долею моєї мами загорівся,
Бо біля неї, наче серцем грівся.

Яка ж вони були чудова пара!
"Два чорнобривці" - так їх називали.
І я іду по стежці цій додому
Але нема кому вклонитися у ньому.

Не буде мама пирогами пригощати,
А тато щось з усмішкою питати...
Іду по росянОму споришу,
І Бога їх помилувать прошу.