Село, мов писанка, село...

Село, мов писанка, село,
писав Тарас про Україну,
Писав і пестив, мов дитину.
Оті замріяні гаї,
біленькі хати у садочку,
Червона й чорна на ріллі
лягає нитка на сорочку.
На хуторах, на цій землі,
в саду, над ставом над широким,
Серед людей, там на селі
жила Вкраїна ясноока.
Дівчата гарні, пишногруді
та до роботи, як бджілки,
У танці вихором закрутить
і  жне у полі залюбки.
А хлопці, хлопці, як орли!
А танці, ох, який гопак!
Статечні, браві ці хохли,
то найтиповіший козак.
Жінки у відданій покорі, 
а в очах бісики горять.
Порядок в хаті і надворі,
хазяєчки, щоб не казать.
Чоловік важний та вусатий
породу видно з-за воріт.
Він голова у своїй хаті,
кремезний, як отой граніт.
Забрали землю у колгоспи,
хазяїв силоміць звели.
Хто до Сибіру їхав поспіль,
кого у тюрмах згноїли.
Під корінь націю зрубали,
бо українець і земля,
Садочок, хата, своє поле –
одна то нація була.
Розпорошили, розметали,
по всій Росії розвели,
По всій планеті розкидали,
порозліталися орли.
Як наче видихся народ,
хазяїна немає в хаті.
І зазираєм в чужий рот,
хто, де, що їсть,
і де нам взяти?