Ми не раби!

Ще з «Букваря», із «Мама мила раму»,
Неначе птах з могутніми крильми,
Йдучи на рівних з гордими вітрами,
Читали ми дзвінкими голосами:
-- Ми не раби!
-- Раби – не ми!

І всі тумани з обріїв спадали,
Вставала Правда – сонце осяйне.
І ми в майбутнє квітом розкривались,
Були потрібні, нас уже чекали
В країні нашій – і тебе, й мене.

І край наш уявлявсь – могутній витязь,
Що як іде – аж іскри з-під обчас!
І хто смів думати, що так ніяко вийде,
Що нам планида стане – народитись
Не в тому місці, слові, не в той час?

Немов на-ять відмінений екзамен.
Ще сто віків стояли б етажі --
Та з-під будівлі вибили фундамент,
Смішком єхидним  розпрощавшись з нами,
Сказали прикро: схочеш – будеш жить.

Неначе скрипка з рваною струною,
Що тугою голосить без смичка,
Ті дні мовчання вкриті пеленою,
Не пам’ятаю – що було зі мною
В отих тяжких, знесилених роках.

Чи недолугий враг утяв нам духа,
Чи наш пракорінь вільнорідний зник,
Що звикли ми, і опустили вуха,
І сприйняли, і вже не ріже слуха –
Раб-гувернантка, й прачка-раб, і кухар,
І раб-хранитель тіла, й раб-двірник?

Що знов б’ємося в чоботи – лобами,
Самі себе принизивши – рабами,
Що за шматок недоїдків схотіли
Не для землі, країни працювати,
Не для народу блага -- доглядати
Чиєсь дорідне, многовладне тіло?

Чи не в часи попався серп іржавий,
Чи покоління впали задарма –
Що колос добрий виріс і стужавів,
Що є країна вільна, є держава,
І є народ, та справи нам – нема?

Мені не треба доларів-мільярдів,
Бо той мільярд – сповільнений фугас.
І може, в місці іншому на карті
І я, і труд мій стали б більше варті,
І звалась, мабуть, я б – «середній клас».

І там жила б – розмірено, гладенько,
Чужинницьке беручи за своє, --
Якби забула впертий суфікс – енко* --
Й країну рідну -- де жирує жменька,
Рабів створивши; решта – мовчки п’є.

Середній клас? Серветки, тричі вжиті?
Чи шахтарів обвуглені гроби?
Чи покоління п’яне, хворі діти?
Чи лікар без шприца? Чи, може, вчитель –
Що за життя житла не заробив?

Ні, я не хочу покидать країну,
Що прадід потом, кров’ю оросив –
Бо є закон вертання журавлиний
В свічадо предковічної краси,
Де предок мій у пам’яті орлиній
Сказав: не вір, не бійся, не проси.


О чорний світ! трагедії і драми.
А ми згадаєм вічне з «Букварями».
Бо наші душі – вікопомний степ.
Залиш, чужий, нам наше і просте,
Таке наївне: «Мама мила раму».
«Ми не раби».
            
                * * *
         Не хочемо – рабами!

* Маються на увазі традиційні українські прізвища на -енко (по чоловічій лінії: син коваля --Коваленко, син шевця -- Шевченко тощо)