Майбуття

А інакше вже і не буде.
Я і ти - ми вбивці, змирися.
Та от тільки наврядчи забуду
Шелестіння зеленого листя.

Та і ти ж не забудеш, вірно?
Цього світла живих зірок,
Цих морів синьооких і пінних,
І навіяних небом думок...

Саме так, друже, ти не забудеш,
Саме так, згодом не проженеш,
Цю минувщину, давню приблуду,
Та живого вже не знайдеш.

Ми сидітимем в товстих стінах,
Як один всі у рясах білих,
І звичайні кімнатні рослини
Стануть розкішю особливих

Ти осліпнеш, ти будеш старий вже.
Я тебе доглядатиму, чесно,
І за крок до свого безмежжя
Будеш марити світлом небесним.

Будеш широко посміхатися
І хапати мене за рукав:
"Мам, Матусю, вже час просинатися,
Побіжімо скоріше на став!"

А я буду звичайно плакати,
Твоя Мати давно пішла,
Вже нема твого рідного ставу,
Вже і світу твого нема.

Тільки біль про минуле і спогади
Посеред промислового пилу.
Теє світло живої природи
Ми з тобою власноруч вбили.