Памяти Т. Г. Шевченко

     Думи і не думи Кобзаря

Відшумів, відгомонів зелений гай.
Чом болить вразливе серце – не питай.
Зажурився, притомився рідний край.
У хатинці оселився вбогий рай.
Ой не рай у тій хатині, ой не рай.
Грай, музико безталанний, грай.
Походжає хтось, розпалює вогні
для невинної душі у казані.
Не чорти там ходять, то пани.
Не пани там ходять –  ми самі
походжаєм то розумні, то дурні,
один одному завидуєм в труні.

Ті вогні!
Як печуть оті кляті вогні,
що й несила промовити ні
сатані ...
І розрада хмільна
там, де море вина.
Там щодня потопає
та гине душа.
І до Бога далеко...
До царини його
не донесе й могутнє крило.
А без віри – зневіра і розпачу сум
і нічне забуття із докучливих дум.

- Ой село, моє рідне село.
Розкидало життя, рознесло.
У холодній чужій стороні
так самотньо і тоскно мені.

Плаче тихо вкраїнське село.
Обпікають ті сльози чоло.
 
- Як полине до Всесвіту плач
в сон приходять катюга й палач,
щоб карати мене за гріхи,
а вгорі лиш сміються боги:
- Ти давно уже склав Заповіт,
та опісля живеш стільки літ.
Ти відплакав свій біль,  віджалів
і твій жаль на сміхи перетлів.
Ти – старий одинак, без звитяг і відзнак.
Чи не краще пропасти, чим так...

- Але ж прагну я в чисте життя
без лукавства та сліз каяття.
Тільки щось не пускає мене
і ніяк оте щось не мине.

Світлий день мій давно потемнів,
темна ніч чорним згарищем стала.
Чи такого я щастя хотів,
чи то воля моя загуляла?

Пам’ятаю дитинства роки,
босоногу, обірвану долю
і як вперше солені рядки
народились з небесного болю.

Я ту кривду до Бога носив
не в молитвах – у мареннях мрії.
Не для себе, для неньки просив,
бо ще вірив у святість надії.

Та й пізніше, в літа молоді,
відчував на собі панську милість,
наче різки стояли в куті
на мою споконвічну провину. 
 
Я обличчя печалі ховав
і на людях тягнувся до втіхи,
в одинокості сміх забував
та віршами кропив чорні віхи.

 Поміж влади братів не шукав,
беріг згадку про славу козачу,
до свободи людей закликав,
підмовляв на бунтарську удачу.

Я не крові хотів, а снаги
поривати кайдани та пута,
щоб погинули рабські віки
та кормиги воскресла спокута.
 
І за те поплатився й не раз.
Записавшись у рекрути волі,
в пустку долі кричав, але глас
у тій пустці губився поволі.

Так у серці пекло за цей світ.
Не встигала рука за думками
і лягав крик душі, Заповіт
на стежину життєвої драми.

Потерпав, бідував, але знав
на коліна не стану ніколи.
Можновладців, царів проклинав,
а найбільше – свавілля Миколи.

І Голгофу свою у степах
поливав рясно кров’ю та потом,
гнав подалі  непроханий страх
та гнівився із Господом Богом.

Де ж той рай, мій омріяний рай :
Біла хатка, щаслива родина;
тихий вечір, медовий розмай
і звеличена духом людина?

Все позаду. На попелі мрій
я зготую прощальну гостину.
Помолюсь за Вкраїну і свій
біль пекучий у вогнище кину.

Наостанку лиш крикну: живіть!
Не вмирайте у братській любові.
Прийде час і мене помініть
як кровинку прийдешньої ВОЛІ.

* * *
У холодній північній столиці,
на далекій чужій стороні
Україна  так солодко сниться
в ці останні Тарасові дні.

Сниться щастя: добробут і воля,
мов з небес перенесений рай,
де у кожного праведна доля,
де радіє оновлений край.

Сняться кручі дніпровські та зорі
на прадавніх чумацьких шляхах
і простори ланів неозорі
в тих примарних навіяних снах.

А прокинеться – гірко заплаче...
У солені часи самоти
загуляє убогий козаче,
що з дитинства пішов у світи.

Щоб забути хоча б на годину
самоїдство непроханих дум
за пропаще життя, за родину,
за знущання, приниження, глум...

Світом правлять владики жорстокі,
та будують його мудреці.
Поміж них і поети-пророки
із печаллю років на лиці.

Дар пророка – дивитись  у вічність.
Із портретів теперішніх днів
споглядає Кобзар нам у вічі
тихим сумом несказаних слів:

- Помолися за мене, країно.
Через товщу омріяних літ
над усе я любив Україну
та її поневолений рід.

 Обнімітесь, брати мої любі,
не діліться на Захід і Схід.
Нездоланні ви, поки укупі,
споконвіку єдиний нарід.

 Обнімітесь, брати мої, прошу,
не шукайте натхнення у злі.
Хай здаля я побачити зможу
світле свято на рідній землі.

У холодній північній столиці,
спопелившись  в жертовнім вогні,
перестало страждати і битись
палке серце в останньому сні.

* * *
Помер Поет – посланець Бога.
На сторінках святих душі
він болем дум і гнівом слова
писав для вічності вірші.

Шлях бунтаря і дух героя
були даровані з небес,
щоб у смертельному двобої
холоп у серці не воскрес.

Ховав журбу у мудрі очі,
з печаллю дивлячись на світ.
В тривожні дні, в самотні ночі
творив свій віщий Заповіт.

Він бачив нас великим родом
через страждання і роки,
а ми не стали ще народом,
по суті ті же кріпаки.

І глум життя, і відчай долі,
і вседозволеність гріхів – 
на рівні генів чорні болі
течуть між давніх берегів.

Помер Поет, душа ж стражденна
ще потерпає поміж нас:
чи прийде мить благословенна,
чи переможе ниці час?..

* * *
Тарасова сповідь.

- Я плачу душею. В ранимій душі
находжу відраду – досвітні вірші.
Імперська корона придворних сліпить,
моя ж бідна Муза на зло не мовчить.
Нехай я погину на радість псарям,
та все ж не пристану на шану царям.
Я плачу душею і слово болить.
Жертовне натхнення ховаю у мить,
де щастя звичайне, – усюди і всім,
де люд возз’єднався у праведний дім.
Та очі розкрию і знову імла
цей світ укриває облудою зла.
І хочеться крикнути долі: Іди!
У чорну бездонність, у інші світи!
Та криком із серця не вирвати страх
злиденного краю в нещасних очах.
Від глуму, від суму до крику, до сліз
живу між рабами і тягну свій віз,
де світло жевріє, де світоч – зоря
прийдешньої волі, прийдешнього дня.
Моя Україно, пекельний мій рай,
коли я погину, мене поховай
у чорній могилі на кручах Дніпра.
Там спокій знайде моя хвора душа...

* * *
Встав би ти, Тарасе, подивився
на своїх теперішніх „братів”,
мабуть би й до чорта помолився,
заповіт назад переповів:

- Не ховайте, люди, не вставайте,
кайданів невільницьких не рвіть,
Кобзарем мене не називайте,
мертвих квіт на груди не кладіть.

- Не боріте рабського безсилля,
ворогів завзято не кляніть,
на моїй втолоченій могилі
Україну палко не любіть.

- А живіте так, як завжди жили:
з краю, жалюгідно і в брехні...
Вас боги давно уже простили,
а непрощення хай лишиться мені.