Стихи Павла Кашаева в переводах на украинский

(Из книги " Хмаринка зеленого саду")
в переводе Ивана Кулиеа

ЗЕЛЕНОЕ ОБЛАКО САДА

Не верите? - Ну и не надо.
Не только пригрезилось мне
Зеленое облако сада
В загадочной голубизне.
Оно изумрудом сияло,
Купаясь в рассветном цвету,
Оно очертанья меняло,
Ревниво храня красоту.
Бывало: сомкнутся ресницы -
И сразу чудесного жду...
И слышу, как звонкие птицы
Ликуют в тенистом саду.
И вижу плоды золотые,
Хранящие ласковый свет.
И словно впервые, впервые
Снимаю хрустящий ранет.
И влажная гроздь винограда
Порой задевает плечо...
Зеленое облако сада,
Я верю в тебя горячо.
"Дай руку на вечную дружбу",-
Тебе говорю я, как брат...
Мне очень немногое нужно:
Взрастить удивительный сад!

ХМАРИНКА ЗЕЛЕНОГО САДУ

Не вірите? Зайва досада.
Примарилось якось мені:
Хмаринка зеленого саду
Явилась, немов уві сні.
Смарагдом світилися віти,
Сповиті серпанком легким,
І трепетним дотиком квіти
Торкались моєї руки.
Бувало: лиш стуляться вії -
Чогось таємничого жду.
І свіжістю, й зрілістю віє
В моєму чудеснім саду.
Ось сад мій уже дозріває,
Хвилює, втішає мене.
І я, ніби вперше, зриваю
Наповнений світлом ранет.
Ось грона важкі винограду,
Немов подарунок судьби...
Хмаринка зеленого саду,
Я гаряче вірю тобі.
"Давай будем завжди дружити",-
Звертаюсь до тебе, мов брат.
І легко, і радісно жити,
Якщо ти свій виростив сад.


В СТЕПИ

Сколько здесь исцеляющей силы -
В бесконечных таврийских степях!..
Здесь веками траву не косили,
Пряной свежестью воздух пропах.
Пахнет степь чебрецом и полынью,
Диким клевером душу пьянит...

СТЕП

Як багато цілющої сили
В неозорих таврійських степах!..
Тут віками траву не косили,
І повітря терпке, мов ропа.
Пахне степ чебрецем, полинами,
Конюшиною душу п'янить...


 КАЛИНА КРАСНАЯ

Памяти В.М.Шукшина

Последний дом земля открыла сыну.
Пусть будет пухом для него она...
Стоит в печали красная калина
У дорогой могилы Шукшина.
Осенним солнцем налитые гроздья
Нам будут сквозь года светить, светить,
Помогут одолеть любые грозы
И все, что он не долюбил - любить...
И обгонять безжалостное время
Его короткий век другим велит,
И становиться лучше и добрее,
И мудрости учиться у земли.
Последний дом земля открыла сыну,
Ушел от нас красивый человек...
Красны от слез глаза родной калины
И эта боль останется навек.

ЧЕРВОНА КАЛИНА

Пам'яті В.М.Шукшина

Останній дім земля відкрила сину,
Нехай пером буде йому вона...
Печально похилилася калина:
Уже нема на світі Шукшина.
Осіннім сонцем ягоди налиті
Нестимуть людям світло крізь роки.
Яке то щастя - так людей любити,
Відчути потиск рідної руки.
Недовго він прожив, та одержимо,
Вмів обганяти швидкоплинний час.
І в тому, як творити і дружити,
Шукшин є й досі прикладом для нас.
Останній дім земля відкрила сину,
Залишив нас красивий чоловік.
Мов сирота, заплакана калина...
Цей біль у нас залишиться навік.

* * *               

Бегут года - ручьи весенние,
В один сливаются поток.
Нам дорог этот мир в цветении -
Добра и радости исток.
И все, что прожито и пройдено,
Все, чем наполнена душа,
Немыслимо без милой Родины,
Что несказанно хороша.
Она зовется Украиною…
Поют, звенят на все лады
Ее рассветы соловьиные,
Ее вишневые сады…
И душа отдыхает под синью,
И за новою песней спешит.
Как бы трудно порой ни бывало,
Ломкий голос мужался и креп...
Не однажды меня врачевала
Дорогая таврийская степь.

*  *  *

Роки біжать, немов струмочки,
В один зливаються потік.
Зазеленіли вже листочки,
Додалось радості в житті.
Все те святе, до чого линемо,
Чим переповнена душа,
Ми називаєм Батьківщиною,
Вона – надійний наш причал.
Її ми звемо Україною…
Довкруг дзвенять на всі лади
Її світанки солов’ їні,
Її поля, її сади.

ЛИСТОЛЕТ

Листолет подобен птичьей стае...
И над нами медленно кружа,
Новое значенье обретает
Листьев несгоревшая душа.
Кажется: еще одно мгновенье -
И поблекнет солнечная медь...
Сколько же огня и вдохновенья
Нужно, чтоб сгорая, не сгореть,
А в другие души перелиться
Золотым доверчивым лучом...
И мгновенье длится, длится, длится...
И уже невзгоды - нипочем!

ПАДОЛИСТ

Падолист, немов пташина зграя,
Кружеля в осінньому саду.
Я на нього мрійно позираю,
Серцем чую душу молоду.
Золотистий колір і вогненний
Мерехтять, зливаються в одне...
Треба жити гордо і натхненно -
І тоді негода обмине.
Золотим, довірливим промінням
Обігріти зболені серця...
І триває молодість осіння,
І нема, й не буде їй кінця.


ЗВЕЗДА

Ты видишь - звезда сорвалась,
Упала звезда с небосклона.
Блеснула и скрылась из глаз,
Следящих за нею влюбленно.
А мы и не знали о ней,
Затерянной в млечном тумане...
Лишь гибелью яркой своей
Она заслужила вниманье.


ЗІРКА

Погляньте - он зірка летить, -
Маленьке і дивне світило.
Здригнулись закохані вмить,
Немов їх вогнем обпалило.
Стояли вони на землі,
Дивились схвильовано в небо:
Там зірка згоріла в імлі
І цим нагадала про себе.

* * *

Приобретаем знанья для того,
Чтоб в жизни мы могли достичь всего:
Построить новый город, сад взрастить
И песню о любви своей сложить.
Но иногда, поверьте мне, друзья,
У знаний очень тяжкая стезя, -
Невзгоды невозможно обойти
И суждено печальный путь пройти.
И вот уже который год подряд
Передо мной страницы шелестят,
Где на виски ложится снегопад
Ценою неожиданных утрат,
Где обожгла бессонница меня
Горячим всплеском Вечного огня,
И боль разлук, и снова плачет мать...
О, лучше бы мне этого не знать!

* * *

Знання ми набуваєм, щоб змогти
Всього, про що намрієм, досягти:
Звести будову, виростити сад
І пісню про кохання написать.
Та іноді, повірте ви мені,
Ідеш в житті, неначе по стерні.
Знегоди неможливо обійти,
Доводиться печальний шлях пройти.
І ось мені вже котрий рік підряд
Ті сторінки журливо шелестять,
Що сивина лягла, мов снігопад,
Й було немало непоправних втрат,
Як обпалили вісті ті мене
Гарячим болем, нібито вогнем.
Тяжка розлука й мати у сльозах...
Якби мені всього цього не знать!

* * *

Ширь бескрайняя неба и полет голубей…
Это - новое лето, цвет - еще голубей!
Солнце жарче и ласковей, ветер - влажный слегка…
Море яркими красками пишет чья-то рука,
Пишет славно, раскованно… Даль вот-вот оживет…
Я гляжу зачарованно - белый парус плывет…
И дорога недальняя, и зовут облака
В ту страну беспечальную, где я молод пока…

* * *

У безкрайньому небі летять голуби…
Знову літо настало, кольори голубі!
Сонце лагідно гріє, вітер скроні торка,
Хлопець море малює, видно, вправна рука.
Він малює натхненно, все ось-ось оживе…
Вже з картини до мене білий човник пливе.
Я пригадую знову і стежки, і сліди
В ту країну чудову, де я був молодим.

* * *               

Ночь была безудержно-короткой,
                встреча неизбежною была…
А потом стремительной походкой
              ты в рассвет отчаянно ушла.
Говорила: «Мы должны расстаться.
Хочешь - письма прошлого сожги…»
Отчего же мне все чаще снятся
             голос твой и быстрые шаги?

*  *  *

Ніч була короткою такою,
Зустріч неминучою була…
Потім енергійною ходою
Ти світанок зустрічать пішла.
Ти казала: «Треба розлучитись,
А листи усі мої спали.».
Та мені ще довго буде снитись
Голос твій… і шепіт ковили.
І душа, відпочивши ночами,
За новими піснями спішить.
Мені важко бувало, нестерпно,
Але, все-таки, голос міцнів,
Коли я повертався до степу,
До любимих таврійських ланів.

НАШ ПУШКИН

О, светлого чувства истоки,
Откуда берете разбег?..
-Оттуда, где Пушкина строки,
Запавшие в душу навек.
Не сразу поэмой и сказкой
Они зазвучали для нас
И мальчик, порою с опаской,
Дослушивал нянин рассказ.
Казалось: вот-вот постучится
В окошко старуха-метель,
А ворон - зловещая птица
Присядет к нему на постель...
Но в сказке за дальние дали
Царевича нес вороной...
И страхи тотчас пропадали,
Умчавшись тропою ночной.
А в гости все чаще являлись
Гвидон и отважный Руслан
И тут же они отправлялись
Все вместе на остров Буян.
И ветер, по морю гуляя,
Кораблик вперед подгонял...
Восторженно сказкам внимая,
Подолгу мальчишка не спал
И верил: хорошему сбыться,
Везде воцарится добро...
Свеча, оплывая, лучится,
Лежит в ожиданьи перо...

НАШ ПУШКІН

О, світлі надії  і віщі,
Звідкіль ви до нас прибули?..
Ми звідти, де Пушкіна вірші
Назавжди у душу лягли.
Казки не одразу з'явились,
Поеми писались не враз.
...Тривожно хлоп'ятко дивилось
На няню у пізній той час.
Здавалося, що завірюха
Буде стугоніти всю ніч,
Якийсь загадковий звірюка
Залізе до нього на піч.
Та в казці - в краї невідомі
Царевича ніс вороний,
І страхи назавжди із дому
Втікали у морок нічний.
А в гості частіше з'являлись
Гвидон і відважний Руслан,
І дружно усі відправлялись
На острів далекий - Буян.
А в морі настирливий вітер
Кораблик вперед підганяв...
В казковому, дивному світі
Допізна хлопчина не спав.
І вірив, що збудуться мрії
Про щастя вселюдське й добро...
Свіча, догоряючи, тліє,
Чекає поета перо.

* * *

Законы жизни многоликой
Я узнавал из книг великих  -
Из книг полей, садов, лесов,
Далеких, близких голосов,
Из книг дождей и листопада,
Где наивысшая награда,
Листвой опавшею шурша,
Прочесть тропинки не спеша,
Листать страницу за страницей,
Из чистых родников напиться,
По звездным океанам плыть,
Творить, надеяться, любить,
Преодолеть любую вьюгу
И подарить улыбку другу,
И руку чувствовать его -
Не нужно больше ничего...
Но есть особое желанье:
Все, что нашел в пути познанья
И записал в свою тетрадь,
Успеть бы детям передать.

* * *

Життя-буття багатолике
Я пізнавав із книг великих -
Із книг полів, садів, лісів,
Близьких, далеких голосів.
Із книг дощів і листопаду
Осіннього сумного саду,
Де я стежинами ходив,
Замріяний і молодий.
Яке то щастя: із криниці
Джерельної води напитись,
В безодню неба задивитись,
Творити, мріяти, любити!
Пройти крізь люту завірюху,
Зігріти усмішкою друга,
Плечем торкнутися плеча,
Щоб пломінь в серці не зачах.
І  ще одне бажання маю:
Все, що пізнав і що пізнаю,
Все, чим душа моя багата,
Я хочу дітям передати.

* * *

Осенний праздник - яркая листва,
Прощальных красок грустные слова.
Они звучат в прозрачной тишине,
А сердце вновь мечтает о весне.
О той весне, что не забыть вовек,
Что теплым ветром растопила снег
И принесла подснежник голубой,
И подарила встречу нам с тобой.

* * *

Осіннє свято – листя і трава,
Прощальні барви і сумні слова.
Вони зворушать душу не одну,
А серце знову мріє про весну.
Про ту весну, що бачиться у сні,
Що теплим вітром розтопила сніг,
Принесла проліски яскраво-голубі,
А я ті проліски подарував тобі.

ЛЕГЕНДА

Быстро связаны нежные руки,
Свист нагайки рассек тишину...
Воле хана покорные слуги
Привезут господину жену.
По дороге, давно позабытой,
Обращая живое во прах,
Неустанно грохочут копыта,
Мчатся всадники в потных чалмах...
Что им слезы, мольба или крики?
Пусть трепещут, кого полупьян,
Осчастливит лобзаньем великий,
Сладострастья исполненный хан.
Что им девушки частые стоны,
Чистый голос невинной души?..
И не свадебный миг - похоронный
Вслед за ними вдогонку спешит.
И никто, и ничто не поможет,
Только ветер внезапный свистит...
Небо дрогнуло, сжалилось все же
Над несчастной судьбою в пути, -
И тогда рухнул конь, подминая
Разъяренного стража ее...
А она, от врагов ускользая.
Обретала иное жилье.
Тут, в пустыне, тоской опаленной,
Средь забытых богами камней,
Стала ящерицей зеленой,
Чтоб легко было спрятаться ей.

ЛЕГЕНДА

Миттю зв'язано дівчині руки,
Свист нагайки - й поквапливо в путь.
Скоро віддані ханові слуги
Нову жінку йому привезуть.
Не дають їй ні їсти, ні пити,
Мчать, аж очі засліплює прах.
Безперервно стукочуть копита -
Скачуть вершники в білих чалмах.
Що їм сльози, благання і крики
І безсило перегнутий стан?
Їх в палатах чекає великий,
Переповнений похіттю хан.
Що їм стогін невинноі юнки,
Чистий голос святої душі?
Ще й не знала вона поцілунків,
А потрапила в руки чужі.
І ніхто вже її не врятує,
Тільки вітер шалено шипить...
Раптом дівчина зморена чує,
Ніби хтось їй на поміч спішить.
Гепнув кінь і притиснув собою
Охоронця, що люттю палав.
Полонянка ж, відчувши свободу,
За далеке каміння втекла.
І в пустельнім безкраїм просторі,
Де від спеки все зникло до тла,
Стала ящіркою прудкою,
Щоб сховатися завжди змогла.

ЧАЙКИ

Памяти брата Владимира,
                моряка дальнего плавания...

Из ярких былых впечатлений
Припомнится чаще одно:
С братишкой порою весенней
Смотрели про море кино.
И песня совсем не случайно
Володю вела за собой:
"Летят белокрылые чайки
В туманной дали голубой..."
Он думал об этом просторе –
И вот прошумели года...
Братишка отправился в море
Надолго, потом - навсегда.
Надежда судьбою не стала
И молвит: "Братишка, прости,
Других уведут от причала
Морские дороги-пути..."
На сером небесном экране
Горит-догорает закат...
Наверное где-то в тумане
Володины чайки летят...

ЧАЙКИ

Пам'яті брата Володимира,
               моряка далекого плавання...

В дитинстві, порою ясною,
Що вже відлетіла давно,
Ми з братом, бувало, весною
Дивились про море кіно.
І пісні знайомої чари
Володю взяли у полон:
"Летят белокрылые чайки
В туманной дали голубой..."
Він мріяв про сині простори,
Він линув душею туди.
Мій братик відправився в море
Надовго, вірніш - назавжди...
Надія не стала судьбою,
Він каже до мене: "Пробач,
Скучатиму я за тобою,
Та тільки ти, брате, не плач".
На сірім небеснім екрані
Лиш відблиски крил мерехтять,
Мабуть, у вечірнім тумані
Володині чайки летять.

* * *
Была сосной и мачтой корабельной,
Бревном в стене и письменным столом,
И над могилой - памятным крестом
Застыла посреди зимы метельной...
Совсем немало для нее одной,
А вспоминала, как была сосной,
И мачтой корабельной, и бревном,
И освещенным лампою столом...
Лишь то, что вдруг пришлось над гробом встать,
Ей очень не хотелось вспоминать...

* * *

Була сосною й щоглою була,
Колодою в стіні вона лежала,
Робили з неї дошки для стола,
І ось тепер хрестом могильним стала.
Для дерева одного - це немало.
Й сосна усе це якось пригадала:
Як щоглою й колодою була,
Робили з неї дошки для стола,
Про те ж, що стала ось над мертвим тілом,
Їй згадувати зовсім не хотілось.

* * *

Дождь стучится монотонно,
Травы, листья шевеля...
Словно яблоко Ньютона
Омывается Земля...

* * *

Дощ лопоче монотонно,
Ллє на луки і поля...
Ніби яблуко Ньютона,
Омивається Земля.


* * *

В сером переднике неба вышел сегодня гром:
По наковальне где-то молотом грохнул он.
Перышко - молот этот в сильных его руках...
В сером переднике неба прячутся облака.
Видно ему работа трудная по душе -
Первые капли пота лоб покрывают уже...

* * *

В сірому фартусі неба вийшов сьогодні грім
І, ніби так і треба, молотом грюкнув він.
Молот цей, мов пір'їна, в могутніх його руках.
Поспішно малі хмарини сховались за фартуха.
Мабуть, така робота громові не важка.
Перша краплина поту по скроні його стіка.


* * *

Ходит-бродит зоркая луна,
Сторожит июльские сады.
Наливает соком дополна
Золотые звонкие плоды.
Звезды обронила вышина,
Утренними росами звенит...
И несет, волнуясь, тишина
Молодое солнышко в зенит.

* * *

Місяць в небі викотивсь з-за хмар
І липневі стереже сади,
Наливає соками сповна
Золотаві запашні плоди.
Зорі тихо падають в траву,
Скоро сонце в росах задзвенить
І крізь чисту неба синяву
Урочисто попливе в зеніт.

* * *

Я опять рисовал твой портрет,
Но дрожал карандаш и не слушался,
И не сразу нашелся ответ:
Ничего у меня не получится.
Разве выразить краскам скупым
Эту щедрость зари удивительной
И волос опьяняющий дым,
Взлет ресниц несказанно-стремительный.
Разве можно, поверь мне сейчас,
Ощущая реальность волшебного,

* * *

Знову я малював твій портрет,
Та тремтів олівець і не слухався.
Я вловити не міг силует,
Він мінився щомиті, як музика.
Та чи й фарбами я передам
Цю щедротність краси світанкової,
Довгих кіс золотий водоспад,
Порух вій, що увагу приковує.
І чи зможу я, грішний, в цю мить
Змалювати твій погляд засмучений.

МОЙ ДРУГ

Я верен Дон Кихоту своему,
Готовому и к подвигу, и к бою..
Я, Санчо Панса, пригожусь ему -
Мы дружескою связаны судьбою.
Мой долговязый рыцарь очень юн
И окружен родительской заботой.
В недавнем голубятник и драчун,
Теперь шагает утром на работу.
Стоит он в гулком цехе у станка,
Где под резцом рождаются детали...
И кажется: в глазах у паренька
Хранится отблеск самой прочной стали.
Возможно, после смены заводской,
Когда-нибудь, волнуясь и робея,
Ее он встретит возле проходной,
Хорошую девчонку - Дульсинею.
И вот тогда мой славный Дон Кихот,
Мой верный друг и смелый рыцарь, право,
Подарит мне огромное забрало,
А сам в кино с девчонкою пойдет.
А я один уеду на коне...
(Железный конь - велосипед мой старый...)
И дон Кихот, наверно под гитару,
Расскажет Дульсинее обо мне.

МІЙ ДРУГ

Я свого Дон Кіхота обніму,
Готового до подвигу і бою...
Я, Санчо Панса, знадоблюсь йому -
Ми дружньою пов'язані судьбою.
Він добре знає, юний лицар мій,
І ніжність мами, й батькову турботу.
Недавно був в полоні світлих мрій,
Тепер крокує вранці на роботу.
Стає він звично біля верстака,
Виточує прості й складні деталі.
Здається, що в очах у юнака
Назавжди збережеться відблиск сталі.
І якось ввечері, йдучи крізь прохідну,
Де ніжно й тонко пахнуть орхідеї,
Юнак зустріне дівчину одну -
Хорошу дівчину не ймення - Дульсінея.
І ось тоді мій славний Дон Кіхот,
Мій вірний друг віддасть мені свій шолом
(Тримайсь, мовляв, і завжди будь бадьорим!)
І піде з юнкою за дальній поворот.
А я вже сам поїду на коні
(Залізний кінь - велосипед старенький),
У Дон Кіхота защемить серденько,
Та буде легко й хороше мені.

* * *               

Сквозь будни, суету и птичий гам
Зовут меня иные дни и дали,
И я спешу к заветным берегам,
Где паруса и крылья вырастали.
Любимый с детства приазовский край -
Степная ширь и синева прибоя…
Как хорошо хоть миг побыть с тобою,
Когда  в душе опять бушует май…
Дивный свет замечательных глаз
Передать без волненья душевного?!.
Только сердцу молчать не велю
И рисую до самозабвения...
У бессонницы слово - люблю,
У любви - навсегда вдохновение...

*  *  *

Крізь будні, метушню, пташиний спів
До себе кличуть інші дні і далі.
Я кваплюсь до знайомих берегів,
Вітрила там і крила виростали.
Люблю з дитинства приазовський край-
Степів розгін, енергію прибою…
Мені завжди так хороше з тобою,
В душі багато щастя і добра.


ЛЕПЕШКИ

Над кишлаком - дымков колечки,
Здесь гостю доброму - почет,
Здесь круглые в округлой печке
Лепешки женщина печет...
Однажды, помнится, устало
Я шел знакомой стороной
И вдруг у низкого дувала
Меня окликнули: "Постой!
Зайди в наш дворик, не стесняйся,
В тени деревьев отдохни,
Возьми лепешки, угощайся,
Тебе понравятся они".
Казалось, обойти полмира
Теперь смогу от кишлака...
Не зря лепешки из тандыра
Дала мне смуглая рука.

КОРЖИКИ

Над кишлаком - димочки в'ються,
Тут у пошані - кожен гість.
Тут круглі коржики печуться,
І їх охоче кожен їсть.
Колись і я проходив мимо,
Був дуже стомлений чогось,
І раптом чую: "Хлопче милий,
Заходь до нас і не соромсь.
Посидь в затінку, в прохолоді,
І наших коржиків скуштуй.
Я їх спекла ось, при нагоді,
А ти поїж і не сумуй".
Тепер тверду я маю віру -
Пройду сто верст від кишлака,
Дала ж бо коржиків з тандиру
Жіноча смуглая рука.

* * *

Море, что ты делаешь со мной?
Чем заворожило вновь - не знаю:
То ли неизбывной глубиной,
То ли чайкой над крутой волной,
То ли синевой своей сверкая?..
Только я теперь навеки твой!

* * *

Море, море, сумніви розвій,
Чим приворожило - я не знаю:
Глибиною таємничих мрій?
Чайкою, що хвилю розтинає,
Чи далеким синім небокраєм?..
Але я тепер навіки твій.


ПРОЩАЛЬНАЯ КРАСА

Унылая пора! Очей очарованье!
Приятна мне твоя прощальная краса...

                А.С.Пушкин

Когда приходит осень на порог,
Пока она "очей очарованье",
Прими ее святое заклинанье,
Прочти мольбу неповторимых строк.
Тебе цветы расскажут и трава
О быстротечной юности наивной,
О том, что полыхают дерева
Огнем последней страсти неизбывной...
Не потому ли так хорош наряд
И ярко-удивительны узоры...
Как жаль, что эти пышные уборы
Поблекнут и внезапно облетят...
А все-таки прекрасен листопад!
Завороженный новою метелью,
Притихнет мир под снеговой постелью...
Где золото - там будет серебро,
Но может быть тебе еще приснится
Царица Осень - дивная жар-птица,
Случайно обронившая перо...

ПРОЩАЛЬНА КРАСА

Унылая пора! Очей очарованье!
Приятна мне твоя прощальная краса...

                О.С.Пушкін

Коли приходить осінь на поріг,
Милує зір чарівністю своєю
І жовте листя кидає до ніг,
Довірливо торкнись її душею.
Тобі розкажуть квіти і трава
Про швидкоплинність юності палкої.
Як пристрастно палають дерева,
Що й восени не знають супокою!
Чи не тому в осінньому вбранні
Такі яскраві виткано узори?
На жаль, поблякнуть скоро ці убори,
Але зазеленіють навесні.
І все-таки люблю я листопад!
А завтра вже й зима махне рукою,
Покриє землю ковдрою пухкою...
Де золото - там заблищить срібло,
Та вірю, що колись мені присниться
Цариця Осінь - лагідна жар-птиця
І подарує золоте перо.


* * *

Уходит осень быстрыми шагами,
                холодная дорога далека…
И абсолютно белыми стихами
                забормотали первые снега.
Они легли чистейшим покрывалом,
                подобием внезапной седины…
А сердце грезит чувством небывалым
                и верит в наступление весны.

* * *

Минає осінь, як і все минає,
Попереду морози і сніги.
І білі вірші (рим у них немає)
Нам додають енергії й снаги.
Сніги лягли, як біле покривало,
Неначе землю вкрила сивина,
А в серці зріють мрії небувалі
І віра в те, що буде ще весна.
Відтоді в ньому пристрасть горить,
Як назавжди ми стали заручені.
Але серцю мовчать не велю,
Хоч і руку вже зводить судомою...
У безсоння є слово - люблю,
У любові - натхнення невтомливе.

* * *

На заветном просторе,
Вне преград бытия,
Только небо и море,
Только море и я...
Только замысел смелый,
Обретающий высь,
Только парусник белый
Под названием "Жизнь"!

* * *

Тут привільні простори,
Голуба течія.
Тільки небо і море,
Тільки море і я.
ТІльки задум сміливий,
Що не зна вороття.
Тільки біле вітрило,
Те, що зветься "Життя"!

* * *

Вечер уплывал куда-то:
Тише, тише всплеск весла...
Краски яркие заката
Ночь в корзину собрала.

* * *

Вечір плив собі додому,
Ледве чувся плеск весла.
Барви літа пречудові
Ніч у кошику несла.


* * *

Над морем неизбывное молчание.
Рыбачьи лодки спят на берегу...
Прощаемся... Все зорче и печальнее
Гляжу и наглядеться не могу...
Мы встретимся, мы встретимся, я верую...
Мне вновь приснится эта синева...
Любовь моя загадочная, первая,
Живу тобой, пока душа жива!

* * *

Над морем тиша залягла засмучена,
Човни рибальські - у глибокім сні.
Прощаємось, ще вільні, незаручені,
Тривожно й легко на душі мені.
Зустрінемось ми знов - у це я вірую,
Побачим знову чисту синяву.
Любове, ти, мов пташечка із вирію,
Повернешся - надією живу.

* * *

Шалый ветер за ночь изнемог,
Юный обозначился рассвет...
Выбросили волны на песок
Золотые пригоршни монет.
Поутру влюбленные прошли,
Нарушая смехом тишину,
И монеты звонкие нашли,
Чтобы снова бросить их в волну.

* * *

Буйний вітер на світанку стих,
Блиснув на гілках роси разок.
Пригорщі монеток золотих
Викинули хвилі на пісок.
Вранці тут закохані пройшли,
Пролунав дзвінкий дівочий сміх.
І монети золоті знайшли,
Кинули на щастя в море їх.


* * *    

Захмелев среди пахучих трав,
Развалившись на копнистом сене,
Август, ночь неслышно расплескав,
Зачеркнул на всех дорогах тени.
Только звезды тихо смотрят вниз,
Только ветви тянут к звездам руки…
В чудную гармонию слились
Смех негромкий, шорохи и звуки…

* * *               

Захмелівши від пахучих трав,
Серпень спочивав на скирті сіна.
Таємнича ніч - його сестра
Стерла на дорогах світло й тіні.
Тільки зорі дивляться униз,
Тільки  віти тягнуть вгору руки…
Ось уже в гармонію злились
Тихий сміх і загадкові звуки.


ГДЕ ТЫ?

Внук пришел из школы,
                бросил на пол папку...
Внучка просит снова:
                "Сказку, сказку, бабка!"
Зять на перерыве: "Что же Вы, мамаша?
Размазню сварили... Разве это каша?!."
Дочке и сердиться вроде не пристало -
Мама, как ведется, все перестирала,
Вымыла посуду, внучке шарфик вяжет...
Чистота повсюду... Кто ж спасибо скажет?
Дочка хмурит брови, зять глядит сурово -
Не найдут, наверно, ласкового слова...
Пролетели годы в вихре суетливом.
Все сносила бабка, маясь терпеливо...
Но однажды утром посредине лета
Взорвалось молчанье
Криком: "Бабка, где ты?!.
Ба-буш-ка!!!"

ДЕ ТИ?

Внук прийшов зі школи,
                геть закинув папку
Й до бабусі знову:
                "Казку, казку, бабко!"
Зятю рот скривило: "Що ж це ви, мамаша,
Розмазню зварили... Та хіба ж це каша?!"
Дочці й причепитись ніби ні до чого,
Мати все в квартирі робить, слава Богу.
Випрала білизну, перемила посуд,
А в очах у рідних лиш презирство й осуд.
Зять чогось надувся, дочка хмурить брови...
Та скажіть бабусі хоч ласкаве слово!
Промайнули роки в суєті щоденній.
Світ такий широкий, а життя буденне.
Якось рано-вранці вся рідня проснулась:
"Де ти, наша бабко? Ти хіба не чуєш?
Ба-бу-сю!!!"

 * * *               

Любимая, рассвет открыл глаза,
Чтоб на тебя глядеть - не наглядеться…
Мне это просто подсказало сердце,
Сказало все, что высказать нельзя…
Прекрасен славный юноша - Рассвет,
Но я к нему, по счастью, не ревную.
Ты подарила мне тепло и свет…
И вновь, и вновь  глаза твои целую…

*  *  *

Кохана, мила, сонце вже зійшло,
Щоб знову милуватися тобою.
Я чую серцем радість і тепло,
Увесь я переповнений любов’ю.
Настав світанок, ніжний, мов юнак,
Та я тебе до нього не ревную.
В душі моїй – розбуджена весна,
І знову очі я твої цілую.

* * *

Звезда любви - прекрасная, как чудо,
Бессонный  свет, пророча навсегда,
Взошла в сей мир неведомо откуда
И вдруг ушла неведомо куда.
Лишь тех, кто встречу посчитал ошибкой,
Мгновения везенья не ценя,
Не ослепила искренней улыбкой,
Не обожгла внезапностью огня.

*  *  *

Зоря любові – це прекрасне диво
Вселилась в наші душі назавжди.
І їх яскравим світлом освітила,
І  десь пішла… ніхто не зна куди.
Лише черствих душею і змілілих,
Котрі живуть безбарвним сірим днем,
Усмішкою своєю не зігріла,
Не обпалила пристрасним  вогнем.


АНДРЕЙ РУБЛЕВ

На сводах, во тьму погруженных,
Не раз отражалась гроза...
И странными вдруг на иконах
Казались живые глаза.
Они не просили - кричали,
Ломая распятий кресты,
В них не было тихой печали,
Апостольской немоты.
Исполнены гневною силой
И сердцу, как правда, близки...
Так смотрят с икон на Россию
Рублевские мужики.

АНДРІЙ РУБЛЬОВ

На темних, величних склепіннях
Відбилися дні грозові...
Святим бракувало терпіння,
В них очі були як живі.
Вони не просили - кричали,
Та так, що тріщали хрести.
І не було в них печалі,
Апостольської німоти.
І грізні від гніву палкого,
І серцю, як правда, близькі...
Такі, ось вони на іконах -
Рубльовські святі мужики.