Пись- пись

Віддамо в хороші руки,
а скоріше на поруки,
нашого папугу Кєшу –
надто язиком він бреше.

Як навчився розмовляти,
то тікай, хто може, з хати,
вже до сказу звів кота,
кіт – тваринка іще та-а!

Коли так і далі буде,
тоді ми, звичайні люди,
станемо на бік котів, –
ну а як же ти хотів ?
 
Тут така історія –
з чого й розпочати?
Чи спочатку, чи з кінця
клубочок мотати?

Сталось лихо. Чи не лихо?
Розмовляти буду тихо,
повість – майже таємниця:
нашій Соні стало сниться,

що до неї у кімнату
по драбині чи канату
піднімається щоночі
жах: кудлате, світять очі,

пальці – ніби слимаки,
замість ніг – ще дві руки,
моститься на підвіконні
і шепоче тихо Соні:

 Пісь-пісь-пісь, пісь-пісь-пісь,
пісяй, Сонечко, пісь-пісь.
Потім голосно отак:
– Брись, негідник, – срамота!

Зранку – мокро, справжній сором,
кіт і Соня плачуть хором.
Сором, може, і не дуже –
розібратись треба, друже,

з'ясувати, хто цей звір
вирішили. І с тих пір –
тобто з вечора до ночі
не змикає Соня очі.

Замість неї – кіт у ліжку
поселився тишком-нишком,
самі – з ніжками у крісло
примостились, хоч і тісно, –

крісельце м'якеньке,
в крісельці тепленько.

То ж не спить, чекає Соня,
не проґавити б спросоння.
Неспокійно плине час,
та дрімати – не для нас.
 
..Хтось шкребеться по підлозі,
ми завмерли у тривозі,
біля ліжка зупинивсь,
каже весело: – Пісь-пісь !

Голос мами: що за диво?
Мама – поруч, та кмітлива:
враз ввімкнула швидко світло
так, що ми на мить осліпли.

Та яким же здивуванням
закінчилось полювання:
ледь не луснув від напруги –
очі витріщив – папуга!

Що було з котом і з нами ,
знають тільки Соня й мама
та папуга без хвоста –
змовчать тут мої вуста.

З того часу наша Соня
вже нічого не боїться,
а папуга від безсоння
розмовляє в себе в клітці.