Було колись, колись було...
Було колись, колись було
безмежне небо і сріблясті зорі,
Ховався місяць за селом
десь у копицю, там на полі.
І ніч полохалась дзвінкого поцілунку,
підслухувала й втримать не могла,
Страждала від такого подарунку,
бо чула щось там край села...
Нашіптували трави колискову,
нічний скрипаль смичком перебирав,
І, наче, із душі якусь обнову,
ще незбагненну, потихеньку крав...
© Copyright:
Наталья Сытник, 2013
Свидетельство о публикации №113022709109
Рецензии
Цілком згоден з рецензією. Думки є, форма їхнього викладення - кульгає. Але це краще, ніж було би навпаки - стерильно-зразкова форма без думок. Ще вдячний авторці за "булО"! Так сьогодні не вистачає правильних, українських наголосів... Від отих "мЕні, тОбі, мОє, твОє, прИйду, знАйду" і іншого подібного вже нудить. Олег
Олег Омелянчук 09.03.2013 12:28
Заявить о нарушении
Мова не про "ідеальні вірші".. Вони, якраз, і цікаві, бо інакше не були б ідеальними. Мова про ті вірші, які написані бездоганно за розміром та іншими технічними параметрами, але в яких відсутня якась думка, чи що... Такі є. Можливо - в кожного з нас такі відшукаються. І вони - не зло, а просто свого роду помилка автора, бо акцентуючи на чомусь одному свою увагу, він(автор) втратив щось інше. Тобто ми мусимо поєднувати часто непоєднувальні речі: і "душу" вірша і "тіло" його. У віршах Наталіїї поки що більше "душі". Олег.
Олег Омелянчук 09.03.2013 18:02
Заявить о нарушении