Тиша роду

Ранок, повітря чисте прозоре, тиша над містом. Четверта ранку.
- Чому не спиться?
Вмилася, не розуміючи для чого, так рано вставати? Адже сьогодні неділя.
В дзеркалі зустрілася з поглядом  очей. Чому вони проснулися? Не зрозуміло.
Що маю робити? Задала собі питання дивлячись в свій погляд.
- Їхати.
Куди?
- Їхати.
Прислухалась до серця, воно спокійне, нема хвилювання.
- Їхати…
Випивши склянку води, одягнулася і пішла. В паркінгу нема нікого, сторожовий пес підбіг дивлячись лагідно в мої очі. Він мене любить, дала чергову цукерку як завжди. Ось і моя машина, ІНФІНІТІ червоного кольору. Привіт люба, нам потрібно їхати.
Місто вже по заду, шлях вільний, тиша. Чому так тихо? Наче в утробі матері.
- Ну й порівняння, подумалось. Тиша.
Дві години в дорозі.  Розумію, що стан в якому я знаходжусь не є звичним.
Нема бажання про щось думати, тільки шлях, я, і  тиша.
Чому не чую звичного шуму машини, тобто мою увагу не приваблює  двигун. Мені завжди подобається слухати  тихе, лагідне вуркотіння двигуна, я від цього маю насолоду, наче в одне ціле зливаюсь з машиною. Одне ціле з машиною, а тепер ще з нами та дивна тиша.
 Звідки я знаю куди їхати? Питання полетіло в тишу. Але дивний спокій  взяв мене в обійми, і питання наче хтось відсторонив рукою.
Це тиша - подумалось, вона наче повністю заволоділа мною. В тиші  є тільки тиша, я, машина і   вузький шлях, на якому я опинилася не пам’ятаю навіть як.
Відчуття часу відсутнє.
І знову тиша та гілки дерев  які ростуть на обочині зразу за бруківкою.
Дивний шлях, ніде нема ні однієї машини. А вже 45 хвилин я їду в обіймах лісу, гілки дерев наче на перегонки граються зі стальним конем.
Шлях мене привів на околицю села, вісить вивіска,
 Село Косяк.  Дивно. Чому я тут?   Тиша…
По ліву сторону шляху починаються будинки, дерев’яні білі  білесенькі, з синіми вікнами. Пахне димом, картоплею, та свійськими тваринами. А з правої сторони пісчаний шлях по якому можна проїхати,  мені саме туди і потрібно, але чому я тут?  Що мене сюди привело? Питання, і знову у відповідь тиша.   В мені щось почало говорити, чи то я почала розуміти, де я і для чого приїхала.   

В  лісі,  далеко від гомінкої траси, велика галявина з озерцем , яке повільно переходить в болотисті зарослі молодих берізок, які через пару років засихають, а на їхньому місці з’являються нові.   Воно покрите осокою, і ніколи не висихає, називають його гнилим. Люди тільки  взимку пробираються на ті місця,  косять   осоку для потреб в господарстві.   Літом, весною та  по осені, люди  обминають ті місця, бо то торф’яні болота. Будують свої будиночки подалі від  тих місць, осторонь стоїть хатина, нічим не відрізняється від інших. Саме до неї мені потрібно підійти. Вона моя ціль.
 А зараз ще трохи про саме село, воно має ймення Косяк. Старі люди говорили, що колись, та й тепер щороку збираються птахи кожної осені і що весни. Величезні зграї гусей, лебеді, лелеки, навіть ластівки, сідають на осоку, ніч переночують і зникають в нікуди, а весною наче з нівідкіля з’являються. Дивна ця місцина,  люди ніколи навіть в голодні роки не вбивали пташок для їжі.  Тут пташки формуються в косяки і відлітають в Ірій.
 
  В хатині, що осторонь стоїть, в ній давно ніхто не живе, померли всі, чи то роз їхались, по світу шукати кращої долі. Навколо хати величезний  вишневий садок, який повільно перейшов в глибокий ліс, і далеко в ліс тягнуться здичавілі вишні. Скільки їм років ніхто не знає,  в перемішку з вишнями ростуть величезні дуби, їм не одна сотня років. Судячи з усього, там панує природа, і вона диктує свої закони, люди не йдуть проти природи, а навпаки охороняють, бо знають те, чого ніхто не знає, і лишаються там жити тільки ті хто мав бесіду з дідом, котрий жив колись, ще до революції в тій хатині. Хата ніколи не руйнується, бо туди не потрапляють грабіжники, в ній завжди чисто і прибрано як 100 років тому. А коли приходить пора, прилітають  синиці, то той вишневий садок оживає, і саме тоді з’являється дід, його всі бачать вітаються, кланяються, і  не бояться. Він зустрічає і проводжає зграї галасливих синичок. Говорять він  вміє з ними розмовляти, і дає настанови, яким шляхом краще летіти і кому куди варто повертатись, а яку територію варто обминати. Говорять в перші роки після вибуху Чорнобильської атомної станції, він своїм тілом окутував зграю, наче туманом, яка повинна була летіти над зараженою територією, і таким чином проводив пташині ключі не ушкодженими і цілими. Понад 10 років на галявину не прилітали Лелеки та Лебеді. Його тоді бачили сумним,  заплаканим, говорять він своїми сльозами очищав територію від радіації. Що ночі ставав прозорою димкою і очищав шляхи якими літали пташки. І з кожним роком все більше і більше з’являлося на тій галявині пташиних зграй. Останні 5 років, він веселиться, радіє поверненню всіх пташиних сімейств, а це означає, що на певній території запанувала рівновага.
 Там люди як малі діти щирі і ніхто не вміє брехати, а якщо хтось має в собі якусь скверну, або злість, то на ту сторону села ніколи і не підходить, бо його водить щось, закручує голову, і людина не потрапляє на територію де панує охоронець пташиного табору. Говорять, що в тих лісах завжди блукали таборами цигани, і коли вони приходили на територію села, то пропадав циганський дар, яким вони володіють від народження.   До озера циганська нога не ступила, та навіть фашисти не бачили тієї місцини, бо там завжди був густий туман. Люди  знають, якщо опускається туман над озером, і покриває поляну, то хтось з неприємних людей наближається до села, і тоді люди хутчіше збираються до купи і зустрічають вороже налаштованих непроханих гостей. Діти бігли в туман і там очікували до прояснення, і тільки потім поверталися додому. Таким чином діти лишалися живими, вони  там веселилися і сміялися. Відлуння дитячого галасу охоплювало ліс, село, озеро.  І не зрозуміло  було звідкіля лунає той сміх, бо він наче заповнював весь простір. Сторонні люди  не знали тих таїнств, і напевне дитячим сміхом злі наміри руйнувалися повністю.
  Мудрість людського буття  побудована на глибокому знанні та вмінні користуватися можливостями природи, які помалу відкривалися людям. Вміння спів існувати зі світом пташок, рослин, дерев, звірів, води, повітря, планет, Сонця,  Місяця, та іншими можливостями які є в самій людині.
Людина,  є носієм накопичених знань і можливостей самої природи.
  Дідусь Яньо, так його називають місцеві. Чому саме так? Тому, що то було поселення польське, там окрім поляків ніхто  не жив. Люди мали розуміти потреби місцевості, яка виникла не одну 1000 років тому. Вміння пристосуватися та знайти з природою взаємне розуміння, не з легких завдань, яке повинна людина пізнати, перш ніж вона може піднятися на більш вищий щабель розвитку Душі. Так то напевне справа   обраних? Але судячи з усього, що дідусь Яньо, спілкувався з  усіма дітьми, то це говорить про те, що у кожного є така можливість і нема обраних, або намічених, всі мають однакову можливість, та не всі нею скористуються в певній мірі.
  Я під’їхала до села, яке складалося всього на всього з 5 хат, а шостою була саме та про яку я попередньо розповіла.
Вимкнула двигун, і завмерла від тиші яка стояла навколо, глибока пронизуюча, чути було гавкіт собак, мукання корів, фиркання коня, та говір людський там десь далеко. Це чула я в горизонтальній площині, а вертикальна тиша наче величезний коридор через який було чути тишу космічного простору. Я завмерла слухаючи водночас дві площини, вертикальну і горизонтальну. Скільки часу промайнуло, не збагну, але мене ніхто не турбував і не запитував, всі чекали, коли я сама підійду до них, тим часом займаючись кожен своєю справою.  Такої тиші я ніколи ніде не чула, в ній було все і нічого одночасно.
Зі мною розмовляла тиша, а я її слухала….в ній нічого нема і  є все одночасно…. Нічого нема…. І є все одночасно… заворожуюча тиша…  тиша… є все… і нема нічого…
- Тиша – це силове поле роду, воно має важелі управління людиною на клітинному рівні. Почулося з невидимого простору.
- Тиша роду приходить до людини в важливі моменти життя. Плинність думок розпочатий ще з дитинства не зупиняється і на мить.
Потроху звикаю до невидимого голосу.
- Так, це добре коли людина мислить і живе. Вона будує своїми думками шлях.
 Буває й по іншому, живе, а потім мислить, зробить дію, а потім думає, що ж вона робила. А є й інші, та зараз не про це. У всякому разі людина повинна зупинити потік своїх думок, не зупиняючись на шляху життя. Побачити ким вона є.    Про, що думає на протязі свого життя. Шляхи думок як срібні нитки   які біжать в простори буття. Вони видимі та знані родовій силі. Тиша роду здатна зупинити потік думок і показати свідомості людській, якою вона є насправді. Та різними є зупинки тишею, хтось хворіти починає, хтось одиноким лишається на старість років, дається вільний час для перегляду своїх емоційних шляхів.
- Тобто надбання з яким ти повертатимешся в родове поле тиші, повинне бути переосмислене. Побачити себе наче зі сторони, зрозуміти, чи ті шляхи ходив, чи ті думки думав, чи ті дії робив, чи ті завдання виконував, які потрібні родовій силі.
Саме від родової сили залежить, чи матимеш ти право на продовження роду, чи гілка роду повинна відсохнути і зникнути, аби не руйнувати родове дерево. 
   Це усвідомлення промайнуло наче в одну мить, і мені стало зрозуміло, для чого і хто мене привів у цю місцевість.
Схаменулася. На цілу годину мною заволоділа тиша.
Не відчувалося втоми, яка  переслідувала вже в дорозі.  Наче не їхала з четвертої години ранку, вже восьма. Не бачила як повз мене пройшли на пасовисько корови та люди, які вже давно повернулися назад в домівки робити свою справу.
Отак прийняла мене ця місцина, ніхто не знав, та й я сама не знала, що я  є тією далекою правнучкою діда Яня. Не знала, що мене так тягнуло туди не знаючи куди, до того не знаючи до кого.  Підняла якась сила,  я сіла в машину  та й поїхала. 
Їхала прийняти в дар родові знання, які вже давно пробивалися крізь товщу сміття, що володіло моїм розумом. Ось я тут, нікого не знаю, мене ніхто не знає, та й не питають. Напевно  не прийнято питати коли не говорять.
Я пішла до хати, двері були підперті віником, нажала на клямку і потрапила в чистий простір родового каналу.  Підлога була застелена,  промені Сонця гралися з кольорами домотканої доріжки, створюючи штучний коридор світла в глибочинь небесну і земну. Чувся дитячий сміх.
 Тихий голос: - доброго дня тобі, дитино наша,  ти нашого роду, будь як дома, бо ти  вже вдома.
Там були  всі, хто помер, тато мій та дядько Іван, бабуня Павлина і більше нікого не знала, тільки здогадувалась. Дідусь Яньо, вивів мене на поріг ганку, сіли ми бік о бік, і почалась ромова.
  - Настають часи, коли ті знання які ми бережемо тисячі років, потрібні будуть твоїм дітям та онукам. Слухай мене уважно і не перебивай, ти повинна навчитися  відчувати все, про, що йтиме мова, бо тільки розчинившись  в знанні людина здатна знати, вміти, розуміти.

Чому саме я? Є ж інші.
- Тому тільки ти, тому, що інші мають іншу місію роду.
Я боюсь, що не зрозумію все, що маю знати.
- Ти гніваєшся на ситуацію, що склалася не з нашої вини. Родові канали всіх людей, на цій території потрапили в таке становище. Перестань ображатися. Мовив дідусь.
Це не я, а в мені щось ображається.
Вмить переді мною з’явилися мої рідні бабусі та дідусі, вони дивилися на мене винними поглядами.
- Це наша помилка.
Мовили всі разом і в один голос.
- Ми ображалися на владу яка забрала у нас все, що було створено тяжкою працею.
Я не ображаюсь, адже я розуміла вашу  образу  на тих людей які від вас забрали дітей, а вас вигнали далеко ні за, що ні про, що. Тільки мені було дуже боляче в душі.
- Саме так боляче було нам, коли нас відділяли від наших дітей.
Я довго намагалася простити, та було тяжко, а зараз вже нема такої образи.
- Ти трансформувала згусток енергій залишений нашими стражданнями, мовив дідусь Яньо.
То це правильно я зробила? А як же мені звільнитися від болю, та гніву за передчасну смерть,  чия тоді образа в мені рве на шматки моє життя?
- то мій гнів: мовив дідусь, з діркою в голові, і з закривавленим обличчям.
- В той час коли народилася маленька дитина, твій тато, я був щасливим і будував плани на майбутнє, прожити в сім’ї, та в мить все обірвалося пострілом в голову. Я не можу знайти спокою від такого завершення.
Вже все в минулому, ваші сини вже з вами, он за вашими спинами стоять, вони не змогли змиритися з відсутністю батька в житті, тому то ви і не бачите одне одного, мовив дідусь Яньо.
Переді мною стояли тато, дядько Іван, та бабуня і дід з закривавленим обличчям. Я їх бачила разом, вони батька не бачили, бо були розділені між собою сірим туманом.
Сірий туман, це і є потенціал розстріляного діда? Запитала я
- Так, і тобі потрібно над цим попрацювати.
Як? Що робити? Чим я можу зарадити? Як змити з дідуся ту кров? Як залікувати рану?
- Прийми в своє тіло ту енергію, що наче туман, зосередься, нічого не бійся.
Моє тіло як пилосмоком втягнуло той туман. І почалося неймовірне. Я наче з середини побачила всю трагедію яка коїлась з моїм дідом, відчула всі емоції які миттю пронизали кожну клітину мого тіла. Я наче вмерла на певний час. Від мого тіла з кожної клітини відділилися крапельки і летіли туди де стояв мій дід. З його обличчя змивалися краплини крові, зникала рана в голові. А в моєму тілі був нестерпний біль від якого хотілося тікати, та, щось тримало мене на місці. Хотілося кричати, та голос мій був тільки всередині, нестерпна мука охопила все моє тіло, свідомість, та підсвідомість. Я покрилася холодним потом, мене тіпало всю з середини. Скільки це тривало не знаю, одне тільки бачила, навколо мене стояли люди і чекали, бо від мене залежало їхнє майбутнє, і я це чітко розуміла. Мені відступати було нікуди. Тиша охопила мій погляд, мої думки, мої почуття, мої емоції, всю мене. Я і тиша і все що в ній це мій рід його життя наче кінофільм промайнув в моїй свідомості. Я стомилася, заплющила очі, і наче провалилася крізь час в початок життя мого роду. Там, на початку було все мені відоме і чуже, не теперішнє. Я зрозуміла, що те, що було на початку, потрібно в початку і залишити. Все на, що я маю право, так це на тишу роду, в якій є все необхідне для подальшого життя.   Я побачила коридор майбутнього мого роду, і двері які я повинна відчинити. Підійшла до дверей, відчинила, а там життя. Величезна жива людина в якої кожна клітина тіла, це люди, групи людей, тобто рід. То щось неймовірне, живе, щасливе життя. Прийшла до тями від бджоли, яка пила краплинки мого поту, на носі.
  Переді мною стояв весь рід, галас зчинився неймовірний, всі раділи поверненню вбитого діда.
- Всі коліщатка роду вже на місці, і за це ти отримала продовження твого роду, знайшла двері в майбутнє. Мовив дідусь Яньо.      
- Нема зла, нема й добра, є буття, а воно включає в себе все, що ти бачиш навколо себе. Люди яких ти зустріла протягом свого життя, вони не добрі і не злі. Вони є частинками природи, в якій мають своє місце для свого життя, інших там нема і не може бути. Одні приходять на місце вже тих хто полишив світ живої природи, та пішов у світ невидимий. Там теж нема зла і добра там є своє буття, мало відоме вашому, але ні в якій мірі не має до вас ніяких претензій.
То чому люди інколи бувають такими злими?
- Претензії або зло ви будуєте своїм розумом, адже ви є богами тілесними, і ваші живі тіла мають можливість створювати навколо себе світлові веселки, яких ви не бачите своїм зором.
Слухаючи дідуся я була наповнена гармонією. Кожна клітина мого тіла, наче співала граючи одночасно на якихось інструментах.
- Так, мовив він ти чуєш і розумієш як творить твоє тіло той спектр світла яким ти світишся у світлі не для вашого  матеріального ока. Ці промені бачать невидимі, тобто не усвідомлені вами ваші очі, та очі всієї природи яка вас оточує.
Невже все це потрібно знати кожній людині?
- Настав той час, і людство повинно пізнати себе.
Невже всі вже готові до сприйняття? 
Коли ти робиш свої ляльки з ниток, або малюєш, чи то працюєш з тілом людини, ти перетворюєш одні енергії на інші, генеруєш.
Мене часто навіщає сум, чому?
- Якщо сумно на Душі, то сум руйнується, якщо в цей час твориш, і не має значення яким саме методом, у кожного свій.
Я замислилась, і наче побачила як  сірий  колір смутку тіла,  випромінюється в простір. Беру червоного кольору нитки, і смуток наче вливається в Лелю ( я так називаю мої іграшки). Під час створення Лелі стається трансформація енергій.
- Якщо не трансформувати діями, енергії емоцій, то навколо людини створюється густий туман різних кольорів, та форм. Зазвичай,   про це люди не бажають знати, тому й хворіють.
Хвороби теж мають причину в емоціях?
- Так, про те зрозуміти не всі в змозі, бо  паразитичні системи, створені самими ж таки людьми, перекривають розуміння. Замкнене коло.
Знову сумно якось, одна безвихідь.
- Тіло знає більше ніж сама людина про себе, і воно страждає від того, що розум шкодить,  тілу почути музику творення світла. Адже вам всім відомо, що тіла  людей творять світло, але не на стільки гармонійне яке може зливатися з природою. Тому жорстокі думки, перекривають, затемнюють живі спектри світла, і не допомагають пости,  молитви, та каяття. Бо  не від їжі тіла засмічуються.
Якесь коло проблем, а не людина.
 - Є ніч і день, є верх і низ, чорне і біле, є те чого людей привчили боятися.
 Тому світло сірого кольору, яке твориться тілом під час хвороби, або в гніві, є паразитом.  Є велика кількість  можливостей, відповідати світлому спектру світла, чи темному. Але це не є добрим чи поганим бо то є на насправді буття і ні що інше.
Вибач мене дідусю, але я стомилася боятися порушити закон роду, а в житті є безліч законів. То як на справді правильно потрібно жити?
- Від людини залежить в якому спектрі світла перебувати.  Емоційність, включає тіло. Плаче немовля,  а потім сміється, радіє, включаються певні  гормональні системи. Кожна емоція створення і насичення темноти і світла.
Я помітила, що не всі емоції є моїми особисто, та й думки часто не є моїми, а наче звідкілясь навалюється, як певний тягар, і заставляють так думати.
- Подібних думок в навколишньому середовищі є безліч, і якщо ти ловиш своїм розумом певну думку насичену не теперішніх поглядів на життя, то є енергетична форма яку творили покоління людей роду, і вони мають силу впливу на твою думку, бо ДНК будова твого тіла і мого вони споріднені, тому ти притягуєш з минулого чиїсь із нас погляди на життя, в теперішній час.
Так ви створили енергетичну форму певних поглядів, а вона тепер мене переслідує. Як же жити, адже в тому часі в якому ви жили, ці інформаційні згустки мали на вас теж вплив?
- Мали не тільки вплив, а силу контролю думок, які повинні були контролювати життя, кожного із нас.
Як же правильно поступати з формами думок які були створені колись? І як не зашкодити минулому і майбутньому?
- Думки і погляди людей які жили колись і живуть тепер нікуди не діваються, вони з допомогою ваших зусиль наповнюються, змінюються, бо то є надбання роду, і які в ньому думки, таким і є рід.
Невже всі люди замислюються про емоції?
- Емоції які  на тебе нахлинули, бо не згоджуєшся з певними постулатами, теж створені не тобою тільки, а й нами. От форми емоцій ти повинна трансформувати, що й робиш, коли малюєш, або Лелі твориш, адже вони тяжкі, і провокують тебе на ту ж поведінку якою була у тих хто жив раніше тебе. Ми трансформували емоції тих хто жив до нас, а ви наші.
Що ж визиває хвороби?   
Хвороба, це розумова надбудова, різного роду демонів. Крадії життєвих потенціалів роду. Вона намагається поглинати живе людське світло. Так вона на певний час досягне перевагу і заставить людину хворіти.  Якщо людина усвідомить, що вона хвора, і дасть згоду на відтік енергій, не в простір світло творення життєвої сили планети, а на систему паразитів, які вже давно мають владу над людиною.
Не думаю, що все в житті залежить від  самої людини. Є ж Бог.
- Фізичний стан здоров’я залежить від самої людини, та надбання роду. А так як хвороби це паразитичні форми, створені розумом людини, то вони і починають війну проти життя людини.
Як же людина сама собі створює хворобу?
- Ти бачила життя свого роду, коли знайшла двері?
Так бачила, це захоплююче, і фантастичне видовище.
- Хочеш побачити, яким є життя інших родових систем?
Так, хочу.
Давши згоду, я в мить знову потрапила в родову тишу, в якій мені показали іще одні двері.
Відчинивши їх я потрапила в якийсь дивний світ життя в якому були величезні родові велетні, і їх було багато. Вони всі різні, є цілісні людські форми, а є різних форм, чудовиськ, страхіть, і всі вони є життям. Це цілий світ невидимого життя, яке контролює наше. 
Чому вони всі різних форм, і не правильних?
- Бо то вже є деградація родових потенціалів. Колись іншим разом про це поговоримо, а зараз про те мова йде, як берегти рід від хвороб та деградації.
Знову стало сумно, чому не все так добре та гарно як того хочеться?
- Сили тьми на Землі, як павуки, снують павутину, роблять пастки для своїх жертв. Так і тьма  влазить в систему життя, від цього залежить здоров’я людини. Тому війни і смерть, поглинають всіх, хто вже не нестиме життя, а слугуватиме системі паразитичній. Час від часу землі потрібно звільнятися від перенасиченості тьмою. І відсікаються частини тіл роду, в яких зароджується паразитична система. Прилітають космічні паразити, беруть подібне до себе, а Земля сама їм двері відкриває, і летять душі в чорні простори всесвіту, бо земля не в змозі трансформувати весь бруд. Людина, коли помирає, то той спектр світла який має забезпечити життя на планеті, залишається, а той який повинен мати інший спектр світла, теж потрібний для життя Землі, йде в підземні простори, і він теж є буттям, а от сміття створене людським розумом, поглинається космічними паразитами, ото і є Пекло. Все залежить від спектра мислення людини.
Як же правильно жити, аби не шкодіти життєвій силі роду?
- Відуни, знахарі, та церковні служителі, намагаються паразитів загнати в простори земні. Але їх там ніхто не чекає, сміття є сміття, і воно повинно бути утилізоване.
Нажаль, є ще де щось, про, що ще рано знати всім.  То не аркуш паперу, який згорить, а силове поле розуму людського, і йому нема примінення на землі, бо воно не утилізується. На інших більш розвинених планетарних системах, сміттям вміють захищатися від вороже налаштованих інопланетних паразитів. Варто і тобі знати методи захисту, бо настав такий час. Людей змінити ніхто не в силі, вони були такими,  будуть, бо так потрібно, нічого даремно не робиться в бутті, для всього є своє місце. Ти можеш,  якщо ти не будеш заражена паразитами, а   це надто тяжко не бути інфікованим, таких нема поки що на Землі. Скоро настане час, люди зрозуміють, що потрібно вижити, і почнуть відторгнення систем паразитичних, тому потрібне глибоке розуміння. Не всім родовим егрегорам дано залишитись , хтось згорить в наземному просторі, стримуючи падіння метеоритів і вторгнення вороже налаштованих прибульців.

  Під час розмови з дідусем чулися десь далеко за спиною галас дитячий, сміх та радість.  Було спокійно та добре на душі. Сонячні промені лагідно гралися з моєю усмішкою на обличчі. Я була щасливою, водночас наповненою знаннями, яких мені так не вистачало протягом всього мого життя. Я шукала їх, читаючи книжки, дивлячись фільми та передачі, і кожен раз відчувала не те, то не є істиною. Хвилювалася, бо не знала як жити, бо так жити як всі навколо живуть не можна.  Таке життя веде в нікуди, або в смітники. Дідусь піднявся, лагідно подивися мені в очі і промовив.
- Бачиш сонячні промені вже не гріють ганок, сонечко ховається в ліс. Тобі пора їхати, дорога далека, а завтра знову зустрінемось, коли промінчики сонця зустрінуться з порогом на ганку. У нас є про що гомоніти, а дитячий сміх то діти твоєї бабуні, які померли від тифу, та інших родин діти. У них тут місце очікування, вони у звиклому стані при їхньому житті, вони народяться кристалами і прийдуть всі разом, бо то їм знання ти передавати будеш….
Сонце сіло в лісі, а до мене підійшли жінки з варениками з картоплею, привіталися. Дали повечеряти мовчки. Тільки одне питання задали. З дідом  розмовляла? Так! То добре!  Вони мене провели тихим мирним поглядом.
   Додому доїхала, наче на крилах долетіла, і вперше спокійно заснула, наче маленька дитина. Ранком проснувшись сіла за свій ноут і почала писати, про те що говорив
мені дідусь.
- Ти не звертай уваги, на гомін дитячий, а краще послухай що вони говорять. О та тож вони читають мій віршик, звідки вони знають його?
- Ти краще запитай звідки ти його знаєш?
Я його написала.
- А як ти його написала?
 Він наче линув у мою голову, а я писала.


                Мене благає Сонечко,
                Відкрий своє віконечко,
                Промінчиком торкнуся,
                Тобі щиро посміхнуся.
                Бавитись бажаю,
                Не ховайся, благаю,
                Твоїм оченятам спати
                Досить, пішли гуляти.
                Ранок танцює танок,
                Зігріті поріжок та ганок,
                Весело кружляють мухи,
                Сплять тільки темряви духи.

- Вони співають пісеньку,  з допомогою якої діти своїм співом та радощами збільшують в своїх тілах енергію Сонця.  Вони віршиком, розмову ведуть з духом сонця, а що до себе приваблюють те і мають. Мотивація радості та свята, і отримують заряд  сили та здоров’я.
Якщо прокидається дитина в веселому гуморі, то тіло росте здоровим і міцним. А коли провокувати в дитині страх та смуток, звинувачувати її у чомусь, тоді ростимуть на основі емоцій сили тьми. От і вибирайте самі, як правильно робити.  Співаючи, щиро посміхаючись, лагідно розмовляючи, або хоча б показати їй сонечко. Очі миттєво проснуться і буде здоровим серце, та світла голівонька.
 Так я згодна, з таким підходом, бо й сама вже бачу де допустила помилки у вихованні.
- З головою ти повинна працювати сміливіше, не повинно бути ні одного спазмованого м’яза. Відкрити вільні потоки нервових імпульсів, кров омиватиме рівномірно кожну клітину,  не буде місця для накопичування слизу.  Ось дивись озеро має постійні витоки, і воно завжди чисте, а перегородити його воно буде наповнюватись, і шукатиме нові витоки. Так тоді  гіршою буде вода, вона встигатиме застоюватись, не потрібно нічого міняти, варто прочистити витоки в тілі. А чи ти знаєш звідки починається ліс?
Ні, а хіба він має початок? 
- Має свій початок все на Землі, навіть вона має своє початкове місце, має голову та мозок. А початком для лісу є оце маленьке озерце, і поки воно матиме в собі воду, доти цей могутній древній ліс буде займати саме таку територію, на стільки вистачає води. Вода, це життя. Витоки в тілі, від  початку всіх початків,  одночасно нервові імпульси, крові, лімфи, та всіх органів одночасно. Все омивається і рухається.  А де вони перекриваються, ти Знаєш?
 Так, це спазм сухожилля, м’яза пережимає нерв, і мозок не може передати команду. Я називаю цю ситуацію так, нерв потрапив у полон, а сам не має сили дати команду на розслаблення, сам себе полонив. 
- Ти права, для того аби вивести його з полону, варто мати силу слова та думки і вміння розмовляти з нервом. Легше з нервами тварини, їх розум не контролює, а люди вже кожен має силу підсвідомого контролю над своїми нервами, тільки вміють страхом болю ще гірше зробити.
Так я з вами згодна. Я теж помітила таку особливість.
- Ти робиш свої Лелі, чи знаєш, що відбувається в твоєму тілі?
Ні не знаю, або здогадуюсь.
- Руками ти вмієш слухати, не тільки чуже тіло, а й своє, на руках залишається інформація, яку твоя свідомість не пропускає в підсвідомість. Як би люди не намагались мити руки, вони всю інформацію не змиють, і ти теж, бо у всьому є все, і все є у всьому. Знову повторюсь - буття. І людині не відомо, що їй потрібно, а від чого вона повинна  відмовитись.
 А чи варто відмовлятися?
Не варто, бо людству, ще не відомо, що є добрим, а що є поганим для тіла, тим паче не відомо, що варто впускати в простори свого Духа. Ці знання людство можливо отримає, а можливо і ні. Для того аби не брати на себе чужі проблеми та хвороби, тобі варто знати, що подібне притягується до подібного, пожаліла, поспівчувала, або сильно всім серцем намагаєшся допомогти, це все моменти перетягування на себе, в своє тіло, і через себе трансформувати проблему.
Чи варта та людина такої жертви?
- Вона винна у своїх хворобах сама, а ти допомагаєш, і все.  Вміння трансформувати хвороби, чужі проблеми, то їх справа. Лелі є звільнення твоєї нервової системи від чужих хвороб. Під час роботи, руками занурюєшся в хворе тіло, на руках і залишається інформація, от ту інформацію ти і змотувала в нитки, але то була вже дія, тобто змінюється якість інформації, творення або перетворювання з одного стану в інший.  То чуже, проблеми, хвороби, ти чітко повинна усвідомлювати, той факт, чуже не твоє, а це означає ти не маєш права на чуже. Крадіжка карається, брати чужу проблему, чи то хворобу, обікрасти людину. Проси пробачення у всіх кого ти обікрала, і відпусти, то чужого роду матеріал життя, він не приживається у твоєму, тому ти почала хворіти. Свідомі дії завжди є правильними, нам нічого не лишалося, як заставити тебе малювати та робити Лелі. Аби захистити рід від чужого. Тому ти і чула вираз « чим би дитя не бавилось, аби не плакало». Віршики не всі ми тобі диктували, вони теж є трансформацією образів розуму людського, емоцій. Ти сама себе спасала, ми тільки підштовхували тебе туди чим і як себе очистити від чужого сміття. Всі ми робимо помилки, та не всі йдуть до кінця, аби виправити становище, ще при житті, а не після смерті. Не все можуть сльози та каяття виправити в цьому житті. Творити життя. Ось дивись як є в природі, так є і в тобі та у кожному.    
 Я прошу пробачення за помилки. Дозвольте мені зачитати вам молитву:

      Молитва  роду.
Силою волі даною мені від народження і від початку мого.
Силою волі Сонця та життєвою силою світла його
Силою волі Творця всесвіту, та життєвою силою світла його
Силою волі Землі, та життєвою силою світла її, пробачаю кожну клітину мого тіла і її творців земних маму, бабусь та всіх пра-пра-бабусь за помилки скоєні ними під час їхнього життя.
Силою волі даною мені від народження і від початку мого,
Силою волі Сонця та життєвою силою світла його,
Силою волі Творця всесвіту та життєвою силою світла його,
Силою волі Землі та життєвою силою світла її пробачаю кожну клітину мого тіла і її творців земних тата, дідусів та пра- пра- дідусів за помилки скоєні під час їхнього життя.
Силою волі даною мені від народження і від початку мого,
Силою волі Сонця та життєвою силою світла його
Силою волі Творця всесвіту, та життєвою силою світла його,
Силою волі Землі та життєвою силою світла її прошу пробачення у кожної клітини дітей моїх, перед дітьми поклоняюсь для вибачення за помилки допущені мною матір’ю моєю, бабусями, пра- пра- бабусями, татом моїм, дідусями, пра- пра дідусями за помилки допущені нами за життя нашого. Просимо вибачте нас.
Могутні сили життя в мені вибачте мене, сили життя Сонця, сили життя Творця всесвіту, сили життя Землі і могутні сили життя мого ми одне ціле!!!


Так, то добра молитва, і саме після  написання її ти почала робити Лелі, звільняла нервову систему від чужого сміття. Потім почала малювати, очищувати очі свої, писати вірші, очищати серце своє, прозою ти очищала розум свій, від чужих розумових паразитичних систем. Слух очищала, прослуховуванням музичних творів, Співатимеш, очистиш свій голос, а нюх приємними запахами. Важливо свідомо прийняти для себе критерії дозволеного родом.
То що ж мені робити з Лелями та картинами?
- То предмети сили, які вже мають функцію самостійної трансформуючої сили, якщо комусь предмет створений тобою подобається, то дивлячись на нього, любуючись, з насолодою, або в стані приємного дотику, він звільнятиме людину від подібних чужих енергій.
   
Сонечко світило мені прямо в очі, і так було добре та спокійно, а біля озерця групка дітлахів, нахилившись над чимось співали чи то викрикували так голосно, що я нехотя почала вслуховуватись в слова. 

Візьми в долоньки дитинко,
Сонячних променів краплинку,
На щічку посади гратися,
Тобі потрібно гарно сміятися.
Сонечко посміхатись допомагає,
Лихо, хвороби, смуток відганяє,
Ніжкам дай погратися,
Вони теж бажають сміятися.
Від сміху дитячого Сонце радіє,
Зло в Землю тікає, горе сивіє.
Смійся дитино, рости що хвилини,
Спіють суниці, чорниці, солодка малина,
Сонечко ягідки в радість одягає,
Тепер дитя здоровим зростає

Минув час, птахи злетілися до озера, я під’їхала  машиною, щоб побачити красу  природного  правила життя. Люди прийшли, і розповіли, що я провела тут ціле літо в розмовах з дідом, мене бачили що дня на ганку.  Про це я й не здогадувалась, тепер я знаю те, що потрібно було мені знати.