Пройде один десяток рокiв

Пройде один десяток років,
Та змінимось і ти, і я.
Вперед зроблю багато кроків,
А в тебе вже буде сім’я.

І от в осінню теплу пору,
Коли не білий ще поріг.
Тебе побачу без мінору
На перехресті двох доріг.

Ітимеш гордо, наче пава,
Проте ти будеш не сама:
Праворуч – дівчинка яскрава,
Ліворуч – пустота німа.

Мене помітиш – усміхнешся
І скажеш лагідно: “Привіт.”
Поцілувать мій стан хитнешся,
З-під ніг у мене вийде світ.

Я запитаю про здоров’я,
Сім’ю, кар’єру, про дітей.
І в мене буде безголов’я,
Не чутиму твоїх вістей.

Ти скажеш, що була заміжня,
І дочка в тебе є тепер,
У шлюбі була менше тижня,
А потім чоловік помер.

Заплачеш, скажеш: “Випадково.”
 Зла доля крутить нас як сніг,
Бо все у вас було казково,
А потім твій коханий зліг.

Я буду слухати й ридати,
Бо все, що сталось – це удар,
Рукою очі й ніс втирати,
Бо це важкий для всіх тягар.

Ти запитаєш: “Як там в тебе?”
 А я не знаю, що сказать.
Прожив роки я не для себе,
Немаю я що показать.

Ти не спитаєш про причину,
А просто скажеш, що спішиш.
І пальцем забереш росину,
І знову мозок зворушиш.

Ми попрощаємось, як друзі,
І розійдемось хто куди.
А я піду увесь в напрузі,
Лише залишу ніг сліди.

Ти так не взнаєш, що і далі
Кохаю я тебе одну.
І сутність знов буде в печалі
На дні якої я тону.

© Віталій Мочарський