***

Враз ти проходиш біля розпуття,
Завмре в серці тихенько сум’яття.
Біла стежина від дому до моря,
Повного моря життєвих проблем.
Хлюпає ледве помітно від горя
Забита істота, забута жалем.
Темної ночі зірки вже не світять,
Вони вже ніколи тебе не помітять.
Пронизливий вітер кістки не зігріє,
Навіть далекий привид вже не помріє.
Слизько і вогко, а, може, й сумнівно…
Погляд сумних очей ковзає докірно,
Постав лиш питання, це просто, це дивно,
Можливо, це навіть і безперспективно,
Але ж мені хочеться так!
Тобі не потрібен для мене фрак,
Тобі лиш потрібно бути поряд,
І навіть про нас нехай поговорять.
Все рівно до тебе думками лину,
А злі вороги нехай лиш пускають слину.
Сьогодні останній день,
Повір мені й просто прилинь.
Нікого до тебе я так не кохала,
Хоча, мабуть, краще якби не прощала.
Звичайно, тобі необхідні якісь слова…
Моя душа, як сухі дрова:
Враз чиркнеш – мене нема.
Навіщо таке взагалі потрібно?!
Кохати до смерті аж так нестримно!
Хто ж це придумав солодке кохання?..
Жахливе, самотнє саме бовтання…
Гірко-солоний присмак в вустах,
А потім самотність в усіх містах.
Але як не буде щастя,
То нащо тоді нам жити!
Хоч на мить, хоч на мент почути подих,
Я вже не чекаю на легкий дотик,
Просто застигла в нерозумінні,
Невже я колись купалась в промінні?
Забути?
Простити…