Нацiональна ворожка американського буття

   Чимало людей приходило до мене. Усі вони були різні : політики і сенатори, актори і спортсмени, сантехніки і покоївки. Але їх завжди поєднувало одне єдине бажання. Вони хотіли знати майбутнє. Своє майбутнє.
   Хтось тижнями чатував біля мого будинку, щоб встигнути перехопити мене в той час, коли я йшла за хлібом або молоком. Перехоплення, імовірно, було виправданим, адже люди отримували від мене відповіді на такі важливі для них питання. Такі різні люди, такі різні питання. "Чи потрапить мій син до шкільної команди з бейсболу?" "Чи варто мені запрошувати Джейн Мей на побачення? І чи є вірогідність того, що вона відповість мені "так" і ми оджружимось?"
"Як вважають зорі, моя дружина знає про те, що я їй зраджую?"
   Хтось відправляв за мною авто, яке привозило мене "куди треба"...Там я, зазвичай, у напруженій, офіційній обстановці, без усілякого магічного антуражу відповідала на питання цих,часто сірих, агентів ЦРУ. Питання таких амбіційних мишей не відрізнялися ані великим розумом, ані ексклюзивністю і вигадливістю самого запитання. "Як? Хто? Коли надає вам інформацію? Ви шпійон?" Ага! Робити мені більше нема чого. Зарозумілості в цих ЦРУ-щурів хоч відбавляй, а розуму навпаки - бажано  б додати. Але ж звідки їм того розуму взяти?!
    Хтось, найбільш впливовий, просто телефонував. У будь-який час. Президентам та сенаторам, частіш за все, начхати, спиш ти чи сидиш у "ватер клозеті". Вони хочуть відповідей просто зараз. А ти хоч вбийся, тебе й на тому світі дістануть. В таких панів влади багато, а вільного часу як миш накакав.
  Скільки ж їх було тих людей! А скільки є! Скільки ще буде...
  Я ніколи не боялася казати правду. Майже кожного дня я вимовляла ці важливі, як я гадала, слова. Я знала істину, яка нікому не була потрібна.
  Згодом мені це набридло. Все частіше я стала замовчувати те, що знала, що бачила своїм "третім оком". Не могла я витримати того, що люди вірять лише в те, у що хочуть вірити. Бачать те, що хочуть побачити. На все інше вони просто не звертають ні йоти своєї дорогоцінної уваги.