Исповедь путешественника. Из Алексея Бинкевича

                Перевод с украинского
                http://www.stihi.ru/2013/02/17/7727

Времена уплывают, как в речке вода…
И философ и путник я  – Сковорода.
Знаний светлый родник, что соблазнов свежей.
Современный прообраз грядущих бомжей.
Если в хату не впустят, то я – под плетнём.
Узелок мне – подушкой...
и  Библия в нём.

Научился жидовской, как древний  писец,
коль общался с народом на ней сам Отец.
Перевод делал так, что – писцам на беду:
чем теперь накопить на питьё и еду?
Путь мой – духу и телу, хоть я не чернец.
Может, и без гнезда я, но чем не птенец?

Крыльев нет? Так вы просто не видите их:
Распростёртые крылья –  листы моих книг,
Что оставлю я после себя Слобожани…
сколько билось напрасно звенящих желаний!
Люди милые, вот мой целительный счёт:
каждый старец и каждый младенец ещё.
И, хотя патриарших лишились бород,
ловит преданный взгляд друг – у бедных ворот,

возле бедных ворот и роскошных жилищ…
Мир безмерный!.. в нём каждый, богат или нищ, -
все вскочили на вечную дней карусель…
Бог со временем выдернет их, словно сель.

Жил когда-то в царице столиц – нет святей! –
и шокирован был, как один богатей
(чтоб была не в претензии эта семья,
умолчу, не без умысла, имечко я),
тот вельможа, тот пан,
раньше был мужиком.
Он сопилку из бивня слона
с мундштуком
золотым подарил мне
«Грицунь, дорогой,
пусть поможет тебе она в битве с тоской.
Собираюсь я в Вечность, летят мои дни…
Так играй же на ней
и меня помяни».

С той поры путешествую, как Агасфер.
И душа уже хочет заоблачных сфер,
где побили все черти за мной фонари.
Доктора и колдуньи, что ни говори,
не поставят заслон в тот неведомый мир.
До свидания, Вечность, прости меня, Миг.

Оригинал:

Час невпинно спливає, як скора вода...
Я – мандрівний філософ, я – Сковорода.
Я – криниця знання, до яких ти тяжів.
Я сучасний прообраз майбутніх бомжів.
Бо, як в хату не впустять, лягаю під тин.
Торба – замість подушки –
з Писанням Святим.

Я навчився жидівської, хай мені грець,
бо на ній спілкувався з народом Отець.
Міг переклад зробити точніш од ченців,
але чим тоді їм заробить на млинці?
Мандри духу і тіла, хіба то не фах?
Може, я і безгніздий, та чим я не птах?

Крил бракує? Ви просто не бачите їх.
Мої крила розкуті – то аркуші книг,
що лишу по собі й по тобі, Слобожань,
в мене стільки вирує великих бажань.
Люди-людоньки, кирниця ось вам моя –
кожен тут і стареча, і ще немовля.
І нехай патріарших позбулись борід,
виглядає нас друг коло бідних воріт,

біля бідних воріт і багатих осель...
Світ безмежжя!.. Ми вскочили на карусель
і вона нас, чаклунка, понесла вперед...
З часом Бог з неї висмикне, мов очерет...

...Жив колись я в цариці столиць, в тій – в святій,
то й шокованим був, як один багатій,
(щоб не мала до мене претензій сім’я,
я навмисне замовчу те добре ім’я),
той вельможа, той пан,
був колись мужиком.
Він сапелю із ікла слона
з мундштуком
золотим дарував мені:
«Гриць, дорогий,
цей струмент хай лікує тебе від нудьги.
Я збираюсь у Вічність, час швидко мине.
Грай на нім,
то ж, принаймні, згадаєш мене».

Відтоді і мандрую я, мов Агасфер.
Вже душа забажала підзоряних сфер,
де за мною побили чорти ліхтарі.
Ні ворожки нездатні вже, ні лікарі
у останню мандрівку мене не пустить.
До побачення, Вічносте, дякую, Мить.

Благодарю за помощь в переводе Марка Либермана