Мiй Валентин
Встає з-за краю барикад.
Силкується ізнять намисто,
Із зависті і злості міріад.
Не стягне болісної чвари,
Лише займеться у стократ.
Тоді згорять до тла в пожарах
Крильця маленьких янголят.
Не знаючи жалю і страху,
Розірве навпіл, поховає світ
Не маючи майбутнього, над прахом
Проплаче міліарди літ.
Над попелом дітища погнилого,
Зіпсованого богом і грішми.
Катованого раєм, і налогом
На добрі справи і смішки.
Завиє у палкій задусі
Та закричить до земних скронь:
Нащо ти носиш їх, і досі
Не змиєш бруд з своїх долонь.
Задушить попілом ясної днини,
Пекельними пасмами із вогню.
І не зостанеться уже й людини,
Що може проказать: „Тебе я не люблю”.
Свидетельство о публикации №113021504021