Як зiтхне на небi...

Як зітхне на небі перша зірка,
Скрипне раптом   несміливо хвіртка...
Хто там,хто?Чи вітер,чи людина
Із доріг життя  приніс  новини?!


Стану  у  бентезі  на порозі,
Гляну:  хтось прибився  по дорозі.
Весь пом"ятий,в ранах босі  ноги,
А не просить,впертий, допомоги...



Запрошу у затишну світлицю,
Дам від спраги випити криницю!
Нагодую,і хлюпну  в чарчину,
Заміню подерту одежину...


А захоче трохи відпочити,--
То нехай,що він такий нечистий!--
Постелю м"яку крохмальну постіль,
Кажуть, щастя в дім приносять гості...


Ну,а вранці,так воно буває,
Я проснусь - його уже немає..!
Стану у бентезі на порозі:
Тільки слід від хвіртки по дорозі...


І така впаде на серце туга,
Наче втратив брата або друга,
Наче щось велике дуже втратив...
А не знаю ж навіть, як і звати...


Пригадаю думкою пильніше:
Ми стрічались,певно,з ним раніше..!
Певно,так!Бо щось таке у ньому
Аж до болю вже мені знайоме...


Аж до болю він мене стривожив,
Бо на мене дуже,дуже  схожий...
Ось, - для порівняння! - гляну в люстро:
Боже мій!
         А в люстро,люди,пусто!!!


Порожньо,як у ночнім тумані...
Де ж моє зображення кохане..?!
Де відбиток мій з чолом печалі?
Що ж це там твориться в задзеркаллі..?!!


Й тут на  мене як вода з цеберця
Здогадка холодна  в саме серце:
Це не ТАМ,це ТУТ...
                це я,одначе,
Вже нічого в світі цім не значу...


І тому мене не відбиває,
Що душі у мене вже немає!
І тому такий я тут самітний,
І до мене світ цей непривітний...



І тепер я знаю вже, -О Боже!-
Чом на мене мандрівник той схожий,
І чого так тяжко я страждаю:
То ж моя душа в світах блукає..!!!