Лина Костенко В дни печально прожитые, просто...

В дни печально прожитые, просто
Всё невинно, как выпавший снег.
Темнооким, изысканным гостем
Всё ждала я тебя целый век.

Задержался, пришёл так нескоро,
Не услышал мою ты мольбу.
И для сердца в недобрую пору
Я сказала кому-то:люблю.

Подносили меня вверх до неба,
Я вдыхала его синеву.
Не мечтала, казался мир бледным,
Но не ранила совесть свою.

А бывало, что встану на месте,
Протяну свои руки без слов,
Будто жду я чудесные вести
Из невиданных дальних краёв.

Есть у сердца одно-оно вечно:
Забывать поскорее всё зло,
Боль несбывшихся чувств, столь извечных,
Что должно быть, но что не пришло.

В дні, прожиті печально і просто,
Все було, як незайманий сніг,
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро,
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь:-Люблю,-
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...,
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе,
А буває- спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв...
Є для серця така покута-
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.