***

Не дивися на мене!
Хоч очі твої ніби й сповнені чогось,
Не варто.
Салатово-чорні знамена на вікнах,
Відкриєш балкон,
Покуривши, повернешся в хату,
Яка все ж таки є для тебе, як клітка –
Хоч ніщо не тримає, піти ти не зміг.
І кожного дня, вже валячись з ніг, ти приходиш сюди.
Твоя безпорадність.
Вражає.
Принести води? Зараз, секунду! Ти потерпи.
І знову із крайності в крайність.
Погано? Я знаю.
Я все точно так, як і ти, відчуваю.
І, п’ючи світ терпкий чай «Шипшина і м’ята»,
(їх смак настільки звичний для мене,
як смак того хлібу, що купляю щоранку в кіоску «Олена»),
Сидітиму в ліжку, постіль зім’ята…
Салатово-чорні знамена
Наводять на мене жах.
Твої рідні руки в тих потертих рукавах
Не обіймуть вже.
Принести води? Так, так, авжеж!
Як завжди звалившись з ніг, одного разу
Ти більш не встав.
Вона! Це все вона тебе загасила, зараза!
Та, як раніше, палають твої уста.
Мовчи.
Не варто слів.
Тепер я знаю, що в очах твоїх ховалось.
Дивись крізь море моїх несолоних сліз
У очі, в які у дитинстві ти закохався.
«Чому ти мовчав?? Чому не сказав ні слова??»
«Я не знав. Лікарі, ніби в трансі, в гарячці, розуму несповні
повторювали мені : у тебе немає нічого.
Ти – абсолютно здоровий».
…
Через місяць тебе не стало.
Чорний кіт, терпкий чай, чорна кава, чий смак осточортів вже настільки,
Що хочу забутись.
Немає снігу. Він зник так раптово, як і ти.
Але я бачу, що десь серед дивної порожнечі
Є світло –
Висить твій салатово-чорний прапор,
Досі не знаю, навіщо він там, але значить треба, так вирішив ти.
Я посаджу тобі квіти, що тільки взимку будуть цвісти.
Я все ще пам’ятаю твій погляд,
Ніби зовсім пустий, та все ж найрідніший,
Найкращий, найглибший і найясніший.
Тепер твоїми очима дивлюсь я на світ.
Одне тільки дивно досі,
Що ось уже кілька літ
Я не можу відчути твій дотик шкірою.

13.02.13.