Космос

Вже зовсім скоро лід на річці стане дибом,
Брудні струмки відлиги повзтимуть під ногами, мов ящірки оті, чи змії.
Лячно.
Серед сотень тисяч пустих подій - трішки дива.
Вдячна.
Матері й батьку. Що можу відчути
Те, про що інші, можливо, й не чули:
Прикрість... І радість!
Про початок кінця, а, може, й навпаки, кінець початку.
Вірній подрузі? Хм... Можливо,
Сидячи десь у кутку, в холоднім і мокрім, бо йшов дощ, платку.
Ти прийдеш до мене і скажеш: "Ти знаєш,
Як високо ластівки в небі літають?"
Я відповім: "Так, знаю, але поясни мені, що це міняє?"
"Колись так і ти підіймешся,
І на ногах своїх стоячи твердо,
Заявиш світу, що тобі треба
Всього лиш на всього мить свободи".
Вдячна.
Дивлячись знову прогноз погоди,
Згадую, зима вже майже вся вицвіла.
Лячно.
Вже хтось на деревах подекуди пісню свою, напрочуд лякливу,
Виводить терпляче.
Знаєш, а я попри все змогла полюбити зиму.
Вдячна. Тобі. Так, так, саме ти!
Не зважаючи, як час швидко плинув,
Ти зміг показати мені за цю мить
Бескінечність космосу: твого, мого, нашого, без інших,
Сакрального космогу, що в серці горить.
Там нема Оріона, Ведмедиці, немає Молочного шляху.
В тому місці, в самому віддаленому кутику серця було почуття,
Що усе спалило до праху.
І вогонь, що горів всередині,
Було видно крізь наші зіниці.
Ти повернешся навесні, я знаю.
Мені досить часто це сниться.
Вдячна.
Вдячна снам, у які ти входиш кожен раз по-новому.
Лячно,
Що це вже парафія нашого міського дурдому.
Права була моя подруга, казавши про ту свободи мить,
Що насправді може з'явитися, а може і слід простить...
Космос - зачинений, ніщо не горить,
Втомленими очима дивитись у стелю -
Лячно.
Скоро відлига, та тепер я знаю, що це - зовсім не страшно.
Ти переміг. Зима - тріумфатор.
І космос все ж таки має згадатись,
Здійнятись, піднятись, віддатись, згоріти.
І та славнозвісна свобода, а, точніше, лише її миті -
Лише у твоїх руках відчувались. На обійми твої
Я чекала терпляче. І дочекалася.
Вдячна.