Мiжгiрья почуттiв

Вона жила між скелями контрасту.
В ущелині міксових почуттів:
Всі фото випромінювали щастя,
А вірші болем виливались на папір.

В Її нутрі дві сили вирували:
Одна, мов річка сяє, що кришталь.
А інша… інша - наче прірва між світами,
На серце кида антрацитову вуаль:

Вривалась в душу Демоном пекельним,
Де щойно хаоса позбавили кути,
І – в попіл, віхорем знов зведенії стелі
Надії і гармонії мости.

На зміну мороку - Архангел променистий
На крилах нісся в латах і з мечем,
Здолати щоб чорноту, й сіять розум чистий,
Який колоссям радості зійде.

Де людяно, - там світом осявала,
А наодинці Сум пускала в двір:
За стіл саджала, в ліжко укладала.
Він апетитом звіра їв і гучно ніч хропів…

Він на сніданок жер Її усмІшку,
В обід – очей блиск, там, де бісики жили.
Він келих сонячний перекида почасти нишком,
Вкрада миттєвості тепла життя Її.

Здалась без бою? - Лише відпочила!
І знову карнавал у самбі закрутив.
І джерело енергії бурхливо
У люди Шарко-струменем забив!

Ви скажете: “Небачена брехунка?!
Одна – в спільноті, інша – у душі?”
Ні!.. То було її природним подарунком -
Буть істинною в міксі почуттів….

Ні краплі фальшу. Чесні половини:
Коктейль добра і смутку в рівних був долях.
А кривду? - Її щиро не любила,
І зневажала тих, хто лицедійству уклонявсь…

Вона відверто й злилась, і кохала,
Дарила відчайдушно свій запАльний сміх,
Трощила посуд, сльози проливала,
Словом, по-справжньому жила в своєм міжгір`ї почуттів.

Затьмарене мінялось ясним ранком.
Контраст ховав криницю таємниць.
Війна. Щодень. Із ночі до світанку
За ключницю душевних мук скарбниць.

Життя впліта у світлі її коси
Мотиви африканської весни,
Коли в савані зеброві полоси
Шукають пару серед степових куртин.

Вона ж жила між скелями контрасту.
В міжгі`ря те ніхто і досі стежки не пізнав,
Бо не пускала.  З острахом фантаста
На жахи казку не хотіла перекласть.

А в ілюзоріях, потайки від загалу,
Чуттєву браму ширше розкрива,
Все марила, що Хтось за давнім ритуалом
Врятує з башти суму, лиходіїв омина.

Чому ж пітьма зміняла хвилей перли?
Питання до поета, певно – так! -
Бо обпеклась. Коханням серце стерла.
Лише догарок тліє розміром з мідяк.

Його сліди боїться розгубити,
І порожнечі, що невпинно настава.
Агонії любовної страшиться.
Фінал-акорд. Закінчена вистава!