Вишни

Чомусь так вийшло - оцвілися вишні.
Опало біле марево в траву.
Не дивно людям, що усе те вийшло,
Бо так і має бути наяву.

А вишням сумно, вишням гірко, слізно,
Хоч так і повелося з року в рік,
Що, повінчавшись, розквітають пізно
І з квітом людям падають до ніг.

І вишні, розпустивши довгі коси,
Пісні клечальні вплівши у фату,
Загубленою вродою голосять
І пелюстки згасають на льоту.

Їм вітер зашепоче: "Гірко, гірко..."
І допоможе їм гілля сплести.
Та вишням сумно, бо немов до зірки,
Їм за життя до любих не дійти.

Міцне коріння землю обіймає
І життєдайна сила в нім тече,
Але для тих, хто любить і чекає,
Ця несвобода болісно пече.

Немає вишням втіхи у любові,
Глибоко в серці рани запеклись.
І замість цвіту гіркі краплі крові
На тонких гілках з часом налились.

Від білого убрання не лишилось
І краплі, що людей манила так.
Та десь дівча чорняве тут з'явилось,
За дівчиною слідом і юнак.

Був тихий вечір. Зорі в небі сяли...
І сонний хрущ тривожив шепіт трав.
А поряд в травах коники сюрчали.
Юнак узяв і стиглий плід зірвав.

І вишнями, неначе дукачами,
Прикрасив чорні коси і чоло.
І вишні добре знали, хоч словами
Нічого не проказано було.

А вишні мліли, тихі і щасливі.
Виблискував півмісяць десь вгорі,
Палали жаром очі чорнобриві,
десь вдалині співали піснярі...

І чорну вишню, стиглу і красиву
До губ піднесла білая рука.
Йому сказала: "Глянь, яка червона,
Неначе кров, та як сльоза гірка".

Не відповів нічого, лиш поглянув
У марево її палких очей.
А місяць в небі потихеньку танув...
Минала ніч, як тисячі ночей.

Туман розвіяв молодих додому,
Вони у різні боки розійшлись.
Лиш вишні залишилися по тому.
Стоять - і все зітхають, як колись...