Цавет танем! Лина Костенко

Сгорели все их сёла, и мулы их пропали,
бредут, бредут изгнанники, дорога не близка.
Чтоб дети речь родную, слова не забывали,
армянки пишут буквы, песок взамен листка...

А ветер, ветер, ветер!.. Их обжигает ветер!..
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!..
Лишь выведешь то слово из тонкой вязи литер,
а слово же без корня, с песком и потечёт...

И где-нибудь в пустыне съедят его верблюды,
его забудут  дети, навеки онемев.
Бредут, бредут изгнанники, одни пески повсюду.
Ни крыши, ни пристанища – букварь им на уме!

У них сгорели храмы. Мужчины их убиты.
Их звоны закатились вглубь озера Севан.
Как жить теперь им дальше? На том кровопролитье
не месяц всходит в небе – турецкий ятаган.

А ветер, ветер, ветер!.. Терзает, треплет ветер!..
Как долго в путь недоля ещё их будет звать?
И некогда писать им слова из крошек-литер.
И нечем написать их. И не на чем писать.

И только на привале, в тот редкий отдых в пекле,
пока в свои тележки армянки не впряглись,
армянские те буквы выводят, словно стебли,
слезами поливая, и буквы принялись.

В песках пустили корень – а ветер, ветер, ветер!..
Бредут, бредут изгнанники, дорога не близка!..
И всюду по пустыне те стебелёчки литер,
Как травы, прорастают из жгучего песка.

Вытаптывают кони
                их, как на поле брани.
А буквы прорастают в рассказ о старине.
«Ца’вет тане’м!» - прощаясь, так говорят армяне.
Беру себе я боль твою. Печаль твоя во мне.
2013

Оригинал

«ЦА’ВЕТ ТАНЕ’М!»

               Сильве Капутикян

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці... бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі  тоненькі стебла літер,
як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Ца’вет тане’м!» – як кажуть,
прощаючись, вірмени. 
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.